Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

За повсякденними клопотами і не помітив, як закінчилося літо. На самому початку осені мене викликав Генерал. До того рідна Управа жодного разу не цікавилася моєю долею навіть по телефону. У свою чергу я дотримав слова і не показувався на Богдана, не дзвонив і взагалі не мав поняття, як там справи з отою прокурорською п’явкою. Тому виклик до Шефа мене стривожив. І небезпідставно.

Генерал виглядав заклопотаним - і це був кепський знак - але не злим, що трохи заспокоїло. Не обриваючи, вислухав до кінця мій статутний рапорт щодо мого прибуття, згідно з його наказом - і лише потім подав голос:

- Сирота, минулого разу я тебе не розпитав, що ж такого ти наговорив на Різницькій, але прокурорша чомусь цього забути ніяк не може.

Я навіть не зморгнув:

- Поняття не маю, товаришу генерал, яка муха її вкусила. Ми спокійно, по-колежанському обговорили тонкощі розподілу повноважень між нашими відомствами у світлі останніх постанов пленуму союзного Верховного Суду.

Генерал підозріло примружив око:

- Обговорили, кажеш. По-колежанському? Хотів би повірити. Але не виходить. Так от, внутрішнє розслідування ми завершили на твою користь.

- Велике спасибі, товаришу генерал.

- Не мені, а експертам. Вони розкопали в заводській поліклініці за передостаннім місцем роботи «партизана» його медичну карточку. Виявляється, у цього типа якась рідкісна патологія судин. Навіть якщо його комар вкусить, нажене фінгал, як від джеба правою на боксерському рингу.

- І я теж дивувався. Ніхто його не бив, я тільки випадково ліктем зачепив. А прокурорша одразу: пиши пояснення про незаконні методи допиту!

- Не скачи, Сирота, танців не буде. Це сучило повернуло наше пояснення і написало нову скаргу, вже на мене особисто. Що я, мовляв, покриваю грубі порушення соцзаконності і так далі.

- Товаришу генерал, вона, вибачайте, хоч розуміє, на кого «туп» ногою робить? Ви ж не просто начальник столичної міліції, а ще й заступник міністра!

- Ну, понесло дурну бабу, як ту кобилу, котрій шлея під хвіст втрапила. Але це ще півбіди. Конторські у казочку про дерев’яний карабін не повірили.

- От бачите - я ж казав!

- Не перебивай. Не повірили, але тиснуть на нас. Мовляв, знайдіть, доки він ще якомусь ударнику п’ятирічки до рук не втрапив.

- То може я сам того карабіна з дерева виріжу і їм принесу, щоб заспокоїлися?

- Сирота, тобі не вирізати з дерева, а нарізати звідси треба! І якомога швидше. Туди, де міська прокуратура влади не має.

- То про що мова? Дайте мені відпустку, я зашиюсь десь у гори Саяни… чи аж на Камчатку.

- Кому що, а брудному лазня. Це ж падло тебе в розшук оголосить. Тобі воно треба - через увесь Союз в наручниках під конвоєм до Києва вертатися?

- Так, дістала вона нас, товаришу генерал, як той Мауглі з анекдоту.

- Ну, нічого. Повторне службове розслідування влаштувати доведеться. Тоді вона не зможе ордер на твоє затримання виписати. Але… ти знаєш, капітане, що на всяку хитру гайку є свій болт з лівою різьбою? Так от, у нас на твою міську прокуроршу, щоб ти знав, є Республіканська Прокуратура. І одна велика людина звідти має до нас прохання. Їй залежить. А це важливо, в першу чергу - для тебе. Так співпало. Я поважаю товариша з Республіканської Прокуратури, товариш прокурор поважає мене і ми обидва, як каже Райкін - поважані люди. А тобі, Сирота, знову пощастило. Поїдеш у термінове відрядження, як писав Зощенко, до глибокої провінції. Ось тобі телефон, дзвони, домовляйся про зустріч.

- А як же моя Татарка без зонального інспектора?

- А він уже є. Відсьогодні. Твій старшина. Точніше, вже лейтенант.

- Як лейтенант?

- Міністр підписав наказ: за блискуче розкриття серйозного кримінального злочину - пограбування гастроному - хлопцеві присвоїли офіцерське звання і підвищили до зонального інспектора. Вчись, Сирота! Може й тобі колись пощастить. У тій самій провінції.

Я подзвонив, домовився, зустрівся, вислухав, звісно, погодився, спакувався - і відбув. У глибоку, дуже глибоку провінцію. Все це протягом кількох годин.

Не скажу, що цього разу моє міліцейське щастя впало мені в руки, як той пайок із дефіцитними продуктами під професійне свято. Відробляти довелося, та ще й як! Про мою провінційну польку з вихилясами я тобі розповім іншим разом. Бо то довга історія, і я знову забуду, з чого почав. Тому повернемося до нашого ударника комуністичної праці з карабіном навперейми.

Доки я зникав з Києва, потім знову виринав, писав пояснення, відповідав на запитання незворушних офіцерів з відділу внутрішніх розслідувань - минула осінь. Настала холодрига, жіноцтво повитягало з нафталіну те, що тепліше, отже - найдорожче. І по Києву прокотилася хвиля крадіжок хутряного і шкіряного дефіциту. Причому, крали нахабно, серед білого дня: в їдальнях, перукарнях, гардеробах поліклінік, шкіл, вузів і театрів. Включно з філармонією. Заскакували також в установи, відслідковували кабінети, звідки народ традиційно вийшов «на хвилинку» попліткувати в коридорах за цигаркою і чашкою кави - і нахабно хапали все, що кепсько лежить чи висить.

Райвідділи не встигали реєструвати заяви та виїздити на місця злочинів. Тим більше, що часто-густо між самою крадіжкою і її фіксацією проходило від півгодини до повної робочої зміни. За цей час досвідчений злодій міг відскочити на достатню безпечну відстань навіть пішки. А що вже доїхати!

Велике начальство, як завжди, заворушилося, коли поцупили щось хутряне у когось із наближених до номенклатурного тіла. Тож