Crown Horror - Трунар, Crown Horror

А ось на Леона очікувало кілька несподіванок. По-перше, цей цвинтар був не таким уже й занедбаним – принаймні краї надгробків можна було помітити у високій траві, по-друге, ніхто не просив його їх чистити, фарбувати огорожу чи ставити лавки – лише прибрати бур’яни, цього було достатньо. І, по-третє, шукаючи інструменти він наштовхнувся на давнього знайомого.

– Германе, аби мене тут живцем закопали, ти що тут забув?

– Хотів поспостерігати за роботою шпиталю у свій вихідний, – відповів перевертень так, наче його родина й не лякала до смерті. – А трунарів сюди, як я розумію, трупи привели.

– Майже так воно і є. Батько доручив мені прибирати на цвинтарі, жахлива робота.

– Дивно. Я чув, ніби кандидата шукали ще від середини весни. Чому ж Бенджаміна лише тепер зацікавила ця справа?

Тейкер подивився в коридор, причиняючи двері комірчини.

– Скажи, ти коли-небудь бачив шаленого звіра?

– Я звірів бачу частіше, ніж ви могили, – дещо жартівливим тоном відповів юнак.

– Отже, не бачив, – стримано зауважив Леон. –  А я з ним живу все своє життя. Він звів зі світу стільки людей, що навіть вашим ворогам не снилося, та що там казати, власного сина знищив, аби не глядіти немовля! А тепер за ним іде смерть із косою.  Відчуваючи це, Бенджамін підготував уже собі труну, пам'ятник, відклав грошей на власні похорони. Наразі він як загнаний у кут пес – здатен на будь-що, у такому стані його ліпше не турбувати.

Посмішка з обличчя блондина миттю зникла. Леон розповідав від щирого серця, сповненого жахом. Ці почуття були в ньому ще з дитинства, вони були чистими, як дитячі сльози, у них не було фальші – лише впевненість і безсилля.

Коли Тейкер зрозумів, що Вольфер йому нічого не відповість, він узяв невеличку лопату та пішов у двір викопувати бур’яни. Герман повернувся до спостереження й дослідження, однак думки, як на лихо, не лізли до голови. Не витримуючи невидимого тягаря, що звалився йому на плечі, юнак попрохав свого знайомого покликати брата. Йому завжди можна було довірити власні клопоти, він був відданий зв’язку двійнят навіть більше, ніж ватажкові зграї.

Гаррі не змусив на себе чекати – прибіг через пів години.  Зважаючи на відстань, упорався він доволі швидко. Брати пішли до порожнього коридору, де Герман і розповів про свої душевні муки.

– Чому тебе так хвилює доля Леона та його родини?

– Ти вже забув, як вони врятували мене від мисливця? Не всі Тейкери, але ці двоє тримають нашу таємницю під замком. Згадай, скільки тих, хто дізнавався про наш секрет, тримали язик за зубами?

– Ніхто нікому не розповів.

– Якщо не рахувати вбитих, – уточнив блондин.

– Гаразд, – із ноткою гарчання в голосі мовив Гаррі, –  якщо ти так хвилюєшся, то я проберуся до маєтку та все перевірю, але що ж саме шукати?

– Сам не знаю, тільки розумію, що необхідно діяти!

Брат ледь не зареготав. Часом йому не вірилося, що вони однолітки. Правду родичі казали – біляві перевертні були дурні та наївні, як цуценята. Та все ж після кількох хвилин роздумів Герман відповів:

– Бенджамін ніколи не вб’є Леона, бо він його єдиний спадкоємець. Та якщо трунар вирішив його відправити сюди, хоча замовлення кілька місяців уже висіло, напевно, він узяв під приціл Адріану. Окрім нього мачуху ніхто не захистить. Знайди її й оберігай, допоки молодший Тейкер не повернеться, тоді я буду в спокої.

– От уже чудернацьке прохання. Ти певен, що твоє передчуття щось означає?

– Певен, інакше би не просив.

Гаррі пішов і на душі в Германа полегшало. Він повернувся до роботи, а ввечері вирішив навідати Леона. Як і підозрював юнак, його приятель усе ще порався в бур’янах. Точніше, виконав лише половину роботи й тепер відпочивав на одній із могильних плит.

– Ти все ще переживаєш через батька?

– Так. Не можу второпати, що саме мене бентежить. Він так поводиться відучора. Можливо, дізнався що я допоміг дядькові… Але ж ні, тоді би Джерета вже спіймали.

Для себе Герман відзначив, що підозрював про зв’язок чаклуна з Тейкерами, та збереже цю таємницю так само як і вони берегли секрет Вольферів.

– А може, що я виготовляю прикраси? Ні, тоді поговорив би зі мною особисто. А ввечері, коли ми… Хвилиночку, статуя!

– Яка статуя?

– Статуя чоловіка на лавці, біля янгола.

– Не розумію, про що ти.

– Біля скульптури янгола немає жодних інших, аби не перетягували увагу.  Там не було раніше статуї, та щоб мене, там хтось сидів. Він усе бачив… О, святі хрести та могили, він усе знає! Довго  пояснювати…

– Якщо я правильно зрозумів, – підхопивши Леона, який підскочив із місця, спокійно сказав Герман, –  ти вважаєш, що Адріана в небезпеці.

– Так, ми маємо поквапитися… Пробач,  я маю, це мій обов’язок.

– Не хвилюйся, я вже подбав про це. Послуга за послугу, так би мовити. Допоки Гаррі буде поруч, із нею нічого не станеться.

***