Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Це що, своєрідна пропозиція? – запитала дівчина. Хоча вона й була заміжньою, але про  заручини знала лише з книжок.

– Якщо тобі так хочеться, то нехай буде пропозиція, – знизавши плечима відповів Леон. – У цьому місті шлюб, то радше підпис на папері, ніж символ кохання, я би волів висловлювати свої почуття іншим чином.

Він одягнув їй обручку на безіменний палець лівої руки (права вже була зайнята) і вона розквітла, заграла новими фарбами неначе квітка, пересаджена до райського саду. Усе ж недарма мачуха колись мала прізвище Розенблюм – троянда як ніщо інше прикрашало дівчину.

– Обіцяю, я її берегтиму, що би там не трапилося, – мовила Адріана. – Знаєш, важкий сьогодні був день. Ми могли би трохи відпочити, прогулятися між статуями, а вже тоді піти спати.

– Хіба ти не втомилася, як ніколи в житті? – передражнюючи її, запитав Леон.

– Натомилася від нескінченних доручень твого батька, проте для прогулянки знайдуться сили.

Проскочивши повз слуг, вони вийшли до саду. Тієї похмурої ночі від місяця залишився лише серпик, а чіткі контури та кольори перетворилися на розмиті силуети. Трунарям темрява не заважала –  вони чудово знали цвинтар і з легкістю знаходили потрібні шляхи. Адріана завела розмову про клієнтку, яка була певна, що помре цього вівторка, і замовила собі вінок заздалегідь.

– Ти так захоплено розповідаєш про роботу, хоча раніше її ненавиділа.

– Так. У місті кажуть, ніби гірше справи не знайти, однак коли  особисто берешся за замовлення, то починаєш розуміти, що в трудових буднях є багато цікавого.

– А коли я посяду батькове місце, ти залишишся на цій роботі? Я би міг домовитися, аби підшукати тобі щось на швейній фабриці або у квітковій крамниці. Усе одно приємніше, ніж з трупами працювати.

Десь праворуч зашурхотіла трава. Тейкери озирнулися та довго-довго вдивлялися в статую людини, що сиділа на лавці. У Леона з’явилося дивне відчуття, наче щось пішло не так, та врешті-решт то була звичайна статуя.

– Я залишуся з тобою, бо ти не ламаєш мені крила, як решта.

– Ніколи не скривджу тебе, присягаюся честю нашого роду, – мовив юнак, після чого нахилився й поцілував мачусі руку.

– Твоїм манерам позаздрить джентльмен із найвищих прошарків суспільства, – затуляючи обличчя рукою, зауважила вона.

– Якщо я вже такий знавець манер, то чи не відмовиш мені у танці?

– Саме тут?

– Так, недарма ж ми виклали на цвинтарі мощену бруківку.

 Ще раз роззирнувшись на всі боки, дівчина кивнула, і юнак, узявши її за руку, почав вальсувати прямісінько на майданчику, у центрі якого височіла статуя янгола. Кружляючи в танці, вони почувалися легко, наче в закоханих виростали крила. Цвіркуни грали чудову мелодію, а вовки навіть і не збиралися завивати.

Навіть у пітьмі Леон міг розгледіти обриси її обличчя. Він бачив їх повсякчас – уві сні та наяву. Партнерка йому видавалася невагомою пір'їнкою, порцеляновою лялькою, яку треба берегти, хоча насправді здолати її не могли навіть химерні лапи чудовиська.

Адріана, і собі, насолоджувалася кожною секундою, проведеною з ним. Заради таких моментів варто було мріяти, а заради мрій ховатися від світу та гуляти на краю провалля.

Після кількох хвилин танцю юнак не стримався, обійняв мачуху та поцілував її. Цілунок був коротким і швидко завершився – незабаром Бенджамінів слуга розпочне вечірній обхід, до того часу всі двері мають бути зачиненими. Знову взявшись за руки, пара повернулася додому й розійшлася по різних кімнатах і кожен перейнявся своєю справою.

Уранці вони знову зустрілися – за сніданком. На жаль, поспілкуватися їм не поталанило. Тейкер старший нарешті закінчив  зі склепом і повернувся до справ буденних.

– Прибиральник шпиталю попрохав мене про послугу. У них там є власний цвинтар, де вони ховають безіменних пацієнтів. Прибирати там нікому, а герцог вимагає поваги до небіжчиків. Леоне, ти підеш туди й усе впорядкуєш – він щедро заплатить.

– Занедбаний цвинтар? На це піде не одна година, можливо, навіть кілька днів. Може, я візьму кількох слуг собі на допомогу?

– Ні! Ти – майбутнє нашої родини та цього маєтку, навчайся вправлятися самотужки.

Леон хотів йому заперечити, влаштувати скандал, як це часом робила мачуха.  Та тут йому згадалася прогулянка в склепі та підготовка батька до своєї смерті. Бенджамін ніколи не помилявся з цим –  міг передбачити надходження товару за тиждень і навіть за місяць до визначеного терміну. Якщо він уже доживав останні дні, то краще було би провести їх у спокої.

– Як скажеш, батьку, тобі видніше.

Син пішов до конюшні – готувати карету, тоді увага старшого трунаря перемкнулася на дружину.

– Для тебе, Адріано, теж маю роботу. Ти так само маєш впоратися самотужки – не перший день тут уже працюєш.

– І що цього разу?

– Прибери в підвалі, там пліснява вже килимом лежить. Я прийду ввечері й усе перевірю.

Мовчки кивнувши, Адріана пішла виконувати доручення. Це була не найогидніша робота, та й сваритися з Бенджаміном наразі не було бажання.