Crown Horror - Трунар, Crown Horror

– Ти вже закінчила?

Гучний голос Бенджаміна перервав монотонні звуки крапель води, навіть таргани припинили бігати, почувши хазяїна маєтку. Піднявши з підлоги підсвічник, Адріана підійшла до свого чоловіка.

– Майже. Дай мені ще з пів години й плісняви не залишиться.

– І що, – походжаючи підвалом спитав трунар, – жодного лементу щодо того, що дівчині з блакитною кров’ю дісталася така нікчемна праця?

– Краще так, ніж тебе вижбурнуть на вулицю.

Дівчина повернулася до праці, навіть не помічаючи, як Тейкер зачинив двері.

– Знаєш, а я ж бо не дурень. Здогадуюся, що молода дружина проживе на цьому світі довше від мене. Хотів переписати на тебе літній будиночок своєї матері. Жила би там, отримувала сотню монет на місяць, без слуг і надокучливих батьків – цілковита незалежність.

– Це ж треба. Яка нечувана щедрість для такого скнари, – не відриваючись від роботи, відповіла трунарка.

– У самого серце кров’ю обливалося. Увесь будинок тільки за те, що ти пів року виїдала мені мізки. І недарма мав сумніви, ти навіть цього не варта!

Усе сталося так хутко, що Адріана не встигла нічого зрозуміти. Він схопив якусь річ – чи то галстук, чи то пасок, накинув їй на шию та заходився душити. Худі, старі руки трунаря виявилися доволі міцними, загартованими перетягуванням трун і копанням ям.

Дівчина намагалася кричати, вириватися, але Тейкер спокійно на все це дивився, не збавляючи обертів. Навіть, якщо Вольфери дізнаються про це, що з того? Йому й так залишилося жити недовго, а Леона ніхто не звинуватить. Ось уже спроби дружини вирватися послабшали, тіло зробилося  податливим, проте відпускати її ще було зарано. Він хотів переконатися, що остання краплина життя вийшла з цієї мерзотниці, а поки в Бенджаміна лишалося ще кілька секунд, він нахилився та прошепотів:

– Я знаю про вашу зраду, ганьба роду нашого.

У Бенджаміна вправно виходило провіщати смерть ще з дитинства. Ця  особливість допомагала йому в роботі, виділяючи його серед решти трунарів. «Та щоб мені здохнути, якщо помилюся!» – казав він, і краплина правди завжди була в тих словах. А от розрахувавши приблизний час смерті своєї дружини, він помилився на пів століття.

Останнє, що побачила місіс Тейкер – це  чорну тінь. Вона вирішила, що Смерть прийшла за нею, проте також помилилася.

Гаррі не надто квапився. Власне кажучи, він погодився на це, аби братові було спокійніше – ну що там якийсь старий дідуган може вдіяти жінці, яка, за словами Германа, знищила мисливця? Він пробрався на цвинтар через паркан і спостерігав за Тейкером крізь вікна.

Трунар спустився в підвал, наче й нічого дивного, проте навіщо ж йому було зачиняти двері? А коли звідти почувся Адріанин голос, то перевертень зрозумів, що вона вже звідти не вийде.

Довелося перевтілюватися на ходу, з усіх перевтілень, це було найшвидшим. У коридорі вовкулака наштовхнувся на служницю, яка не звертала уваги на підозрілого господаря, проте побачивши його заверещала й дременула геть.

Гаррі вибиває двері з третьої спроби – замало місця, аби розігнатися. Він скочується сходами, приземляючись на лапи й бачить, як дідуган, заскочивши дівчину зненацька, накинув зашморг їй на шию. Без зайвих роздумів перевертень кидається між ними. Напівпритомна Адріана падає збоку, а він опиняється на Бенджамінові.

Звичним для себе рухом вовкулака підіймає лапу, готуючись  розідрати обличчя жертви, однак його кігті з мерзенним скреготом б'ються об ціпок, що його трунар завжди має з собою. Поки ошелешений перевертень дивиться на зламані кігті, трунар скидає з себе ворога та рвучко зводиться на ноги.

– У цьому домі я господар! – волає Бенджамін, б'ючи його ціпком по голові. Спалах болю розквітає в правій скроні, проте від того чорний вовк лише ще більше лютує.

Він зводить погляд, зустрічаючись очима з опонентом, і на якусь коротку мить Гаррі здається, що це він – безпомічний дідуган, а оцей трунар – моторошна потвора з казок і легенд. У полум’ї свічки спітнілий череп Тейкера сяє, демонструючи всі свої кістки, очі наливаються кров’ю, з кутика рота стікає цівка слини. Ворог готується зробити другий удар, і робить це так, наче щодня вбиває дюжину вовкулак.

Перевертень робить так, як навчав батько – довіряється своїй звірячій половині. Він хапається зубами за ціпка, що вже полетів на нього, і перекушує навпіл. Опонент втрачає рівновагу, знову стрибаючи на нього, Гарі впивається зубами в горлянку, наостанок той дідуган примудряється вхопити його, вирвавши жмут шерсті з морди.

Серце калатає, як навіжене – навіть на полюванні такого не траплялося – тіло під ним нарешті припиняє пручатися, із монстром покінчено. Звівшись на лапи, вовкулака прямує до дівчини, яку врятував, що вже потроху повертається до тями. Вона не дозволяє взяти себе на руки, панічно пручаючись.

– Не виривайся, дурепо, я тебе ж  рятую, – гарчить Гаррі, витираючи кров об сорочку.

Адріана дивиться на нього, тоді на свого вже колишнього чоловіка. Якщо обирати між ними двома, то живий вовк видається куди безпечнішим, ніж мертвий психопат.

***