Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

жодного їхнього слова. Приготував ще одну тарілку собі, та з’їв лише булочку у формі півмісяця — вона була така смачна, що просто танула в роті. Спробував почитати, але не міг зосередитися довше, ніж на кількох сторінках. Певно, минуло кілька годин. За вікном ще був день.

Власник готелю заснув, принаймні так він подумав. Не встиг оком змигнути, а на вулиці вже темно. Прокинувся він від того, що жінка, яка прийшла другою, підвелася з крісла.

Вона поцілувала свою співрозмовницю в щоку й повернулася до коридору.

— Дякую за вашу гостинність, — сказала гостя господареві, опинившись біля нього.

— Ви не залишитеся? — запитав він.

— Ні, мушу йти, — пояснила мандрівниця.

Власник готелю приніс її золоту мантію, сухісіньку й теплу на дотик. Він загорнув нею плечі жінки й допоміг застібнути пряжки, а вона знов усміхнулася йому привітно й тепло.

Здавалося, гостя хоче щось сказати, напевно, попередити про щось або побажати чогось, але змовчала і, коли господар відчинив двері, знов усміхнулася, а тоді вийшла в темряву.

Чоловік дивився вслід, поки гостю було видно (недовго), а потім зачинив і взяв на засув двері. Вітер знову став завивати.

Власник готелю пішов до каміна, біля якого сиділа темноволоса жінка, й аж тоді зрозумів, що не знає її імені.

— Уранці я піду, — сказала вона, не зводячи на нього очей. — Хочу заплатити за кімнату.

— Можете лишитися, — запропонував господар.

Він поклав руку на бильце її крісла. Гостя подивилася на його пальці та знову накрила їх своєю рукою.

— Мені хотілося б, — тихенько озвалася вона.

Чоловік підніс її руку до своїх вуст.

— Залишайтеся зі мною, — прошепотів їй у долоньку. — Будьте зі мною.

— Я мушу піти вранці, — повторила жінка.

Самотня сльозинка збігла її щокою.

— Хто знатиме, коли настане ранок за такої погоди? — запитав власник готелю, і гостя усміхнулася.

Вона підвелася з крісла біля вогню, узяла господаря за руку й повела до своєї кімнати та свого ліжка. А вітер навколо готелю завивав, гукаючи кохання та оплакуючи його втрату.

Адже жоден смертний не може кохати Місяць.

А тим паче довго.

Закарі Езра Роулінз цілковито впевнений: хтось ударив його в потилицю. Хоча йому здається, що він, упавши на сходи, забив лоба, бо, коли повертається до тями, саме лоб болить найдужче. А ще він цілком упевнений, що чув, як Мірабель сказала щось про чиєсь дихання, хоча достеменно не знає, про кого вона говорила.

Він узагалі достоту не знає нічого, крім того, що в нього болить голова, дуже болить. І майже не сумнівається, що прив’язаний до стільця.

Це добротний стілець із високою спинкою та бильцями, до яких зараз і прив’язані дуже міцними мотузками руки Закарі, вони обмотані чорною шворкою від зап’ясть аж до ліктів. Ноги теж зв’язані, але під столом їх не видно.

Це довгий обідній стіл з темної деревини, що стоїть посеред тьмяно освітленої кімнати десь, як припускає Закарі, у надрах «Клубу колекціонерів», зважаючи на висоту стель і ліпнину. Проте тут темніше — освітлений тільки стіл. Маленькі вбудовані в стелі світильники ллють рівномірні калюжки проміння на стіл від одного кінця до другого, де стоїть ще один стілець, оббитий темно-синім оксамитом; напевно, він такий самий, як і той, на якому сидить хлопець, адже ця кімната облаштована так, що всі меблі в ній мають гармонійно поєднуватися.

Крізь головний біль він чує ніжну класичну музику. Мабуть, Вівальді. Де заховані колонки, Закарі не знає. А може, колонок тут нема, а музика долинає з-за стін кімнати. Чи Вівальді взагалі грає лише в його уяві — це музичні галюциногенні ускладнення після незначного ушкодження голови.

Хлопець не пам’ятає, що сталося чи як він узагалі опинився на цій синій оксамитовій вечері для одного, де навіть їжі немає.

— Бачу, ви знову приєдналися до нас, містере Роулінз. — Голос одночасно лунає з усіх кутків кімнати. Колонки. І камери.

Закарі шукає серед пульсації в голові якусь відповідь, намагаючись опанувати обличчя, щоб воно не видало, як він нервує.

— Мене змусили повірити, що тут пригощатимуть чаєм.

Відповіді немає. Закарі дивиться на порожній стілець. Він чує Вівальді, більше нічого. На Мангеттені в принципі не може бути так тихо. Хлопець замислюється, де Мірабель, чи не прив’язана вона до стільця в іншій кімнаті. Замислюється, чи Доріан ще живий. Це здається маловірогідним, тож розмірковувати про це не хочеться. Закарі відчуває страшенний голод, спрагу чи те і те водночас. Цікаво, котра година? Не треба було дослухатися до себе, бо голод береться тепер гризти його, як сверблячка, змагаючись за увагу до себе з пульсацією в голові. Кучерик волосся падає на обличчя, і хлопець намагається повернути його на місце креативними рухами голови, але той уперто не піддається, зачепившись за кутик тимчасових окулярів. Закарі замислюється, чи закінчила Кет плести його рейвенкловський шарф і чи побачить він ще колись дівчину, і скільки мине часу, перш ніж у кампусі хтось почне перейматися тим, куди він зник. Тиждень? Два? Більше? Кет подумає, що він вирішив на довше залишитись у Нью-Йорку, а решта нічого не помітить до початку занять. Такі вони, небезпеки квазіусамітненого життя. У цій будівлі, напевно, є наповнені лугом ванни.

Закарі саме палко дискутує зі своїм внутрішнім голосом (розмірковує над тим, чи знатиме його мама, дослухаючись до свого материнського інстинкту й дару передбачення, що він помер), коли двері зненацька відчиняються.

Учорашня дівчина, яка прикидалася тихенькою студенткою і любителькою плести на заняттях Кет, заходить зі срібною тацею і ставить її на стіл. Вона нічого не каже, навіть не дивиться на нього, а потім так само тихо виходить.

Закарі поглядає на тацю, не може дотягнутися до неї, адже його руки прив’язані до стільця.

На ній стоїть чайничок. Приземкуватий чавунний чайничок скоцюрбився на грілці зі свічкою, а поряд — два порожні керамічні горнятка без ручок.

Двері з іншого боку кімнати відчиняються, і Закарі не дивується, побачивши леді — полярного ведмедя, яка, однак, уже зняла шубу. Тепер вона вбрана в білий костюм і дуже нагадує Девіда Бові, якщо не зважати на сріблясте волосся та оливкову шкіру. У неї навіть очі різного кольору: одне темно-каре, а друге бентежно блакитне. Волосся зібране на потилиці, на вустах ідеальна й трохи страшна червона помада в ретро-стилі. Костюм доповнює краватка, зав’язана акуратним вузлом, на який Закарі ніколи не спромігся б, і ця