Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Власникові готелю здавалося, наче за стінами немає світу, немає вітру, немає буревію, немає ночі й немає дня. Була лише ця кімната, цей вогонь і ця жінка. І йому подобалося це.

Коли спливло чимало часу, жінка сором’язливо сказала, що їй буде краще спати в ліжку, а не в кріслі, і господар побажав доброї ночі, хай навіть не знав, день зараз чи ніч, а темрява за вікном відмовлялася виказувати правду.

Жінка всміхнулася йому й зачинила двері до своєї кімнати, і цієї самої миті з іншого боку власник готелю вперше відчув себе по-справжньому самотнім.

Він трохи посидів біля каміна в роздумах, тримаючи розгорнуту книжку, яку не читав, а потім пішов до своєї кімнати з іншого боку коридору й заснув без сновидінь.

Наступний день (це справді був день) минув у приємних клопотах. Мандрівниця допомогла власникові готелю спекти побільше хліба й навчила його готувати маленькі булочки у формі півмісяця, яких він раніше ніколи не бачив. Просіюючи борошно, вони розповідали одне одному історії. Міфи, казки й старі легенди. Власник готелю розповів історію про те, як вітер мандрує горами вздовж і впоперек, шукаючи щось загублене, що він завиває, тужачи за загубленим, і кличе його, щоб повернулося. І так одна за одною лунали оповідки.

— А що він загубив? — поцікавилася жінка.

Власник готелю знизав плечима.

— По-різному кажуть, — озвався він. — В одних версіях він загубив озеро, яке колись було в долині, де тепер тече річка. В інших — загубив кохану й стогне через те, що смертна не може навзаєм кохати вітер так само, як він її. У найпоширенішій версії він просто загубив дорогу, збився зі шляху, заблукав, тому що гори й долина розташовані незвично, він заплутався й тому лементує.

— А як ви гадаєте, що із цього є правдою? — запитала жінка, і власник готелю замовк, обмірковуючи її запитання.

— Очевидно, це вітер завиває, як і завжди, стогнучи між горами й долинами, і ще гадаю, що люди люблять розповідати такі байки для пояснення таких явищ.

— Щоб пояснити дітям, що в цьому звукові нема нічого страшного, а сам лише смуток.

— Можливо.

— А як вам здається, чому тоді історії оповідають і надалі, коли діти виростають? — запитала жінка.

Та у власника готелю не було вдалої відповіді, тож натомість він і сам запитав:

— А там, звідки ви родом, розповідають історії, щоб пояснити такі речі? — мовив чоловік, знову не поцікавившись, де це місце. Він досі не міг визначити, що в неї за акцент, і не міг пригадати нікого знайомого, хто б додав місцевій мові такої жвавості.

— Іноді, коли з неба зникає місяць, про це розповідають історію.

— Тут теж її знають, — озвався власник готелю, і жінка всміхнулась.

— А розповідають, куди зникає сонце, коли його нема на небі? — поцікавилася вона, і чоловік похитав головою. — Там, звідки я родом, про це теж є оповідка, — повідомила жінка, прикипівши поглядом до розмірених рухів долонь у борошні. — Кажуть, наче кожні сто років — а в деяких версіях кожні п’ятсот чи навіть тисячу — сонце серед білого дня зникає з неба в той самий час, коли місяць тікає з ночі. Оповідають, що вони зникають одночасно і, мабуть, зустрічаються в якійсь таємній місцині, заховавшись від поглядів зірок, щоб побазікати про те, що діється у світі, та порівняти те, що бачили за минулі сто, п’ятсот чи тисячу років. Вони зустрічаються, теревенять і знову розходяться, повертаючись на свої місця на небі до наступної здибанки.

— Вони коханці? — не витримав господар, і жінка зашарілася.

Він уже хотів перепросити, але гостя повела розповідь далі:

— У деяких версіях — так, — сказала вона. — Утім, гадаю, якби ця історія була правдою, вони б мали багато про що поговрити, замість того щоб гаяти час на дурниці.

Власник готелю засміявся, і жінка здивовано звела на нього очі, але потім теж зайшлася сміхом. Так вони вели далі оповідки й пекли хліб, а вітер прокладав собі шлях до готелю, прислухаючись до їхніх легенд, мимохідь забувши, що саме загубив.

Промайнуло три дні. Бурі вщухають. Господар і жінка далі затишно гають час за розмовами, смаколиками та вином, що його раз по раз доливають у келихи.

На четвертий день хтось постукав у двері. Власник готелю пішов відчинити. Жінка залишилася сидіти біля вогню.

Вітер уже вщух, тож разом з мандрівником усередину потрапило зовсім небагато снігу. Щойно двері зачинилися, сніжинки розтанули.

Коли власник готелю обернувся до нового гостя, зауваження про погоду застигло на кінчику язика.

Це була ще одна мандрівниця. Мантія, що була на ній, мабуть, була колись золотого кольору, а тепер видавалася вицвілою. Утім, де-не-де золото все ще зблискувало. У цієї жінки шкіра була темна, а очі світлі. Волосся було підстрижене так коротко, як господареві ще не доводилося бачити, але теж сяяло золотом. Схоже, їй було анітрохи не холодно.

— Я прийшла на зустріч з іншою мандрівницею, — повідомила вона.

Її глибокий і солодкий голос лився наче мед.

Власник готелю кивнув і показав на камін у протилежному кінці коридору.

— Дякую, — озвалася жінка.

Господар допоміг їй зняти з плечей мантію, на якій танув сніг, стікаючи цівками, і взяв, щоб повісити сушитися. На цій гості теж була ще одна мантія (відповідно до погоди) бляклого золотого кольору.

Жінка підійшла до каміна й сіла в інше крісло. Власник готелю був занадто далеко, щоб чути розмову, але йому здалося, наче вона полилась одразу, без жодних привітань.

Вони трохи поговорили, а коли минула година, господар поклав на тарілку хліб, сухофрукти й сир і відніс це жінкам разом з пляшкою вина й двома чашами.

Тільки-но він наблизився, розмова увірвалася.

— Дякую, — сказала перша жінка, коли він поставив їжу й вино на столик біля крісел.

Вона на мить торкнулася його руки. Таке сталося вперше, і йому мову відібрало, тож господар просто кивнув і пішов, даючи їм змогу бесідувати далі. Друга жінка всміхнулася, і власник готелю не знав, що саме її так потішило.

Він пішов, щоб вони могли й далі вільно розмовляти. Жінки не поворухнулися в кріслах. Вітер улігся.

Чоловік сів з протилежного боку коридору, досить близько, щоб жінки могли покликати його, якщо їм щось знадобиться, і доволі далеко, щоб не чути