Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Власник пішов відчиняти двері, і це завдало чимало клопоту, значно більше, ніж зазвичай, бо йому треба було здолати кригу, якою вони вкрилися. Коли він нарешті впорався з дверима, усередину спершу ввірвався вітер зі шквалом снігу, а за снігом постав мандрівник.

Чоловік побачив лише мантію з каптуром, бо відволікся, зачиняючи двері та змагаючись із вітром, який не хотів йому поступатися. Мандрівник сказав щось про погоду, але вітер заглушив його голос обуреним завиванням, лютуючи, що йому не дозволяють залишитися всередині.

Коли двері зачинили, замкнули та ще й про всяк випадок на засуви взяли, власник повернувся, щоб ґречно привітати гостя.

А перед ним стояла жінка, і він першої миті ніяк не міг уторопати, бракує їй клепки чи надто відважна, щоб у таку негоду рушити в дорогу. Але, схоже, ні те, ні те. Вона стояла бліда, як місячне сяйво, із синіми від холоду вустами, і лише темні, як її чорна мантія, очі очікувально дивилися на нього. Власник готелю втупився в гостю, і в нього одразу все вилетіло з голови: і звичні привітання, і гостинні припрошення.

Жінка заговорила — чи то віталася, чи, може, коментувала погоду, про щось просила або про щось попереджала, — усе, втім, злилося в невиразне бурмотіння, і власник готелю нарешті оговтався й без зайвих слів мерщій повів її до вогню, щоб вона бодай трохи зігрілася.

Він посадив мандрівницю у своє крісло, зняв з неї мокру мантію і зітхнув полегшено, коли під нею побачив ще одну — білу як сніг, від якого вона нарешті сховалася. Потім приніс їй горнятко теплого чаю і підкинув хмизу у вогонь, дослухаючись до завивання вітру надворі.

Жінка поступово вгамувала тремтіння. Вона пила чай і дивилася на полум’я, та, перш ніж власник готелю спромігся бодай щось спитати в неї, гостя заснула.

Власник готелю стояв і дивився на жінку. Та скидалася на привида, була бліда, як її біла мантія. Він двічі перевірив, чи вона дихає.

Чоловік подумав, чи не сниться, бува, усе це йому. Та ні ж бо: руки змерзли, поки змагався з дверима, а в тому місці, де він одним із засувів прищемив палець, пощипував маленький поріз. Отож усе було наяву, хоча й дивно, як уві сні.

Поки жінка спала, власник готелю взявся готувати для неї найближчу кімнату, хоч вона й була готова. Розпалив вогонь у меншій грубці й поклав на ліжко ще один матрац. Поставив грітися горщик супу, поклав хліб, щоб жінка, якщо захоче, могла поїсти, коли прокинеться. Подумав, чи не віднести її до кімнати, але біля каміна було тепліше, тож просто вкрив її ще однією ковдрою.

Упоравшись із усім, власник готелю знову взявся розглядати гостю. Вона була не дуже молода — у волоссі вже ряхтіли сріблясті пасма. На ній не було ні каблучки, ні якихось інших прикрас, які б свідчили, що вона заміжня або обіцяна ще комусь чи чомусь, окрім себе самої. Вустам знову повернувся природний колір, і власник готелю помітив, що погляд його надто часто зупиняється на них, тож він пішов наповнити келих (чи щось більше) вином, наказуючи собі не відволікатися на думки. (Хоч це й не спрацювало.) Згодом він теж заснув біля вогню в іншому кріслі.

Коли власник готелю прокинувся, було ще темно, однак чоловік не знав, ніч це чи затьмарений снігом і завірюхами день. Вогонь ще палав у каміні, але крісло біля нього було порожнє.

— Я не хотіла будити вас, — почув він голос у себе за спиною.

Власник повернувся. Жінка вже не була бліда, як те місячне сяйво. Завважив, що вона вища, ніж спершу здалася йому, що говорить з акцентом, якого він не міг упізнати, попри те що свого часу чув акценти багатьох чужинців.

— Вибачте, — сказав чоловік, перепрошуючи водночас і за те, що заснув, і за те, що досі не подбав про неї, як належало б власникові готелю. — Ваша кімната… — почав він, повертаючись до дверей тієї, що приготував, але побачив, що її мантія вже висить на каміні, а валіза, яку він залишив біля крісла, прилаштована в ногах ліжка.

— Я вже знайшла, дякую. Правду кажучи, я не сподівалася, що тут хтось буде, адже ліхтарі не горіли, дим не клубочився над димарями, принаймні я його не побачила.

Власник готелю взяв за правило не пхати носа в справи своїх гостей, але не зміг утриматися.

— Чому ви опинилися в цьому краї в таку негоду? — поцікавився він.

Мандрівниця всміхнулася йому слабкою подобою усмішки, з якої він зрозумів, що вона не випадково забрела сюди, проте це було зрозуміло вже з того, що ця жінка взагалі сюди дісталася.

— У мене тут, на цьому роздоріжжі, була призначена зустріч, — пояснила вона. — Ми домовилися про це вже давно. Але хто тоді міг подумати, що тут усе замете сніговіями.

— Так, та окрім вас, у мене тут нема інших мандрівників, — зізнався власник готелю.

У жінки промайнула тінь на обличчі, але то була лише миттєва реакція.

— Можна мені дочекатися у вас запланованої зустрічі? — запитала вона. — Я заплачу за кімнату.

— Звісно, можна. Я в усякому разі порадив би вам залишитися тут, бо он яка хуга надворі, — мовив власник готелю. І, ніби підтверджуючи його слова, вітер за вікном застогнав ще дужче. — Платити не обов’язково.

На обличчі жінки знову промайнула тінь, і цього разу на чолі залягли зморшки, але потім вона кивнула.

Щойно власник готелю розтулив рота, щоб запитати її ім’я, як вітер навстіж розчахнув зачинені вікна, закидавши велику незахищену залу снігом. Вогонь у каміні, відреагувавши, одразу викинув довгі язики полум’я. Жінка допомогла господареві зачинити вікна. Визирнувши в темряву, де шуміла бурхлива сніговиця, він ще раз подивувався, як вона взагалі змогла подолати її.

Коли вікна зачинили, а вогонь знову рівно запалахкотів у каміні, чоловік приніс суп, теплий хліб і вино. Вони сіли й разом поїли біля вогню. Попиваючи вино, говорили про книжки, а потім жінка стала розпитувати чоловіка про його готель (як давно він побудований і як довго вже тут живе його власник, скільки в ньому кімнат і чи водяться тут кажани). Господар натомість ні про що не розпитував гостю, а вона про себе нічого не розповідала.

Поївши й відкоркувавши ще одну пляшку вина, вони довго розмовляли про се,