Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

доходять до наступного кварталу, денне світло згасає, залишаючи по собі надвечірнє сяйво.

— Звідки ти знаєш Доріана? — хоче дізнатися Закарі, намагаючись упорядкувати свої запитання. Йому б знадобився блокнот, щоб записувати деякі з них, адже вони так швидко залітають і вилітають з голови. Він знову сьорбає лате, яке швидко вистигає.

— Якось він намагався мене вбити, — озивається дівчина.

— Він намагався?.. — перепитує Закарі, коли Мірабель зупиняється посеред хідника.

— Ось ми й тут, — каже вона.

Закарі навіть не впізнав засаджену деревами вулицю. Будинок з вивіскою «Клуб колекціонерів» здається звичним, привітним і, можливо, трохи лиховісним, але це, ймовірно, обумовлено відсутністю людей у цьому кварталі.

— Допив? — запитує Мірабель, жестом вказуючи на його паперове горнятко.

Закарі відпиває останній ковток і простягає їй. Дівчина кладе обидва порожні горнятка у сніговий замет біля сходів.

— Тут неподалік є ще одне місце з назвою «Клуб колекціонерів», — зауважує вона, підходячи до дверей.

— Справді? — дивується Закарі, шкодуючи, що не розпитав Мірабель, чи є в неї бодай якийсь план.

— Вони збирають марки, — пояснює дівчина.

Вона натискає клямку, і хлопець дивується, коли двері відчиняють. У маленькому передпокої темно, лише на стіні поряд з невеликим екраном світиться червона лампочка. Сигналізація.

Мірабель набирає 7-2-1-9-0-9 на клавіатурі. Лампочка загорається зеленим.

Дівчина відчиняє другі двері.

У фоє тьмяно, лише фіолетове світло сочиться крізь високі вікна, заливаючи стрічки з круглими дверними ручками блідою блакиттю. Їх тут більше, ніж у спогадах Закарі.

Він хоче запитати, як Мірабель замовила код від сигналізації в «Старбаксі», а також що саме вона мала на увазі, коли казала: «Якось він намагався мене вбити», — але прикушує язика. Потім дівчина смикає одну зі стрічок з дверною ручкою, яка висіла на стелі високо вгорі, і відриває її. Ручка падає з брязкотом, зачіпаючи інші ручки, — навколо лунає какофонія низьких звуків, схожих на передзвін.

— Ти могла б натиснути на дзвінок, — зауважує Закарі.

— Якби я подзвонила, нас би не пустили, — відповідає вона.

Мірабель підіймає дверну ручку — мідну із зеленуватою патиною — і дивиться на етикетку. Закарі читає догори дриґом: «Тофіно, Британська Колумбія, Канада…»

— А сигналізацію тут умикають лиш тоді, коли нема чергових. — Вони йдуть коридором, і дівчина, перебираючи пальцями стрічки, як струни арфи, питає: — Можеш уявити всі ці двері?

— Ні, — чесно відповідає хлопець.

Їх занадто багато. Мимохідь він читає етикетки: «Мумбаї, Індія… Гельсінкі, Фінляндія… Туніс, Туніська Республіка…»

— Переважно вони загубилися до того, як зачинилися, якщо розумієш, про що я, — каже Мірабель. — Забуті й замкнені. Час шкодить так само, як ці люди, а вони ховають кінці у воду.

— Тут зібрані всі ручки?

— У них є подібні будинки в Каїрі та Токіо, однак навряд чи в них існує якийсь порядок визначення, яка де зрештою залишиться. Ці декоративні, у коробках є ще. Усі деталі, які неможливо спалити. — Її голос звучить так сумно, що Закарі не знає, що відповісти.

Вони мовчки підіймаються сходами. Останні промені прослизають у вікна над ними.

— Звідки ти знаєш, що він тут? — запитує хлопець, раптом замислившись, рятувальна це місія чи Мірабель має інші причини бути в цьому місці під прикриттям темряви. Тут підозріло порожньо. Занадто підозріло.

— Переймаєшся, що це може бути пастка, Езро? — запитує дівчина, коли вони повертають на сходовий майданчик.

— А ти, Максе? — луною відгукується він.

— Я переконана, що ми занадто розумні для цього, — каже Мірабель, але зупиняється, підійшовши до вершечка сходів.

Закарі дивиться туди, куди падає її погляд, — угорі перед ними в коридорі другого поверху щось є — тінь у присмерку. Тінь цілком достеменно має Доріанове тіло, що звисає зі стелі, наче колекція дверних ручок унизу, зв’язана й переплутана мережею блідих стрічок.