Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

якоїсь іншої причини, пов’язаної з книжками. Місця з книжками сприйнятливіші за двері, гадаю, через те, що в них така висока концентрація історій.

Закарі роззирається. Між дерев’яними полицями, де напхом напхано книжок (деякі з них прикрашають червоні знаки, що незрозуміло чому здаються знайомими), видно лише клаптик голої стіни. Мірабель жестом кличе його далі, і, коли вони рушають від стелажів до просторішого приміщення, з книжковими столами та столиками, з вініловими платівками й додатковими знаками, минаючи людей, які тихенько їх розглядають, хлопець розуміє, чому це місце здається йому знайомим.

— Ми в «Стренді»? — запитує він, підіймаючись широкими сходами.

— Що змусило тебе так думати? — перепитує Мірабель. — Той великий червоний знак з написом «Стренд» і «Вісімнадцять миль книжок»? Ця відстань здається мені неточною, закладаюся, їх там більше.

Закарі справді впізнає доволі людний перший поверх велетенської книжкової крамниці з новинками на столиках, бестселерами, вибором персоналу (йому завжди був до вподоби вибір персоналу) і полотняними торбами, цілою горою полотняних торб. Його приголомшує те, що це місце віддалено нагадує ті заповнені книжками простори десь далеко внизу, але значно менше завбільшки. Наче випадковий аромат нагадує знайомий смак, хоча й не сповна передає пережите.

Вони прокладають собі шлях серед столиків, покупців і довгої черги біля кас, але невдовзі опиняються на хіднику, де дмухає розлючений вітер, і Закарі страшенно хочеться повернутися всередину, адже там є книжки, а ще тому, що лляні штани вигадані не для січневого снігу та сльоти.

— Нам не дуже далеко йти, — заспокоює Мірабель. — Перепрошую, що сьогодні так поетично.

— Так — як? — перепитує Закарі, не певний, що правильно почув.

— Поетично, — повторює дівчина. — Погода. Вона схожа на вірш, де кожне слово має багато значень водночас, і все — суцільна метафора. Смисл, захований у ритмі, звучанні й проміжках між реченнями. Усе інтенсивне й різке, як холод і вітер.

— Ти могла б просто сказати, що надворі холодно.

— Я могла б.

На вулицю ллється слабке сонячне світло, бо зараз пізнє пообіддя. Вони оминають перехожих дорогою до Бродвею і Юніон-сквер, а тоді повертають праворуч, і Закарі більше не бачить знайомих прикмет Нью-Йорка, мапа міста розчиняється у свідомості серед квадратних кварталів, які потім зникають, збігаючи в річку та в ніщо. Мірабель управніше за нього оминає перехожих.

— Спершу нам потрібна перерва, — каже вона, зупиняючись перед будинком і відчиняючи скляні двері, які притримує для пари в нашаруванні пальт і шарфів, яка саме виходить ізсередини.

— Ти серйозно? — дивується Закарі, дивлячись на всюдисущий знак із зеленою русалкою. — Ми зупиняємося, щоб випити кави?

— Кофеїн — важлива зброя в моєму арсеналі, — відповідає Мірабель, заходить усередину та стає в кінці коротенької черги. — Чого тобі хочеться?

Закарі зітхає.

— Я пригощаю, — заохочує вона. Штовхає його в руку. Закарі не може пригадати, коли вона вдягнула плетені рукавички без пальців, і заздрить їй.

— Зелений матча-лате зі збираним молоком, тол[36], — каже хлопець, розгнівавшись через те, що теплі напої справді здаються хорошою ідеєю, зважаючи на погоду з її холодною поетичністю.

— Зрозуміло, — задумливо озивається Мірабель, наче оцінює його на замовлення в «Старбаксі». Він не певен, що саме розкаже про нього матча з пінкою.

Усе здається нормальним: черга за кавою, мокра підлога, на якій тане сніг. Скляна вітрина з акуратно складеною випічкою. Люди сидять у кутках, уп’ялившись у свої ноутбуки.

Занадто нормально. Це бентежить, у голові паморочиться; напевно, коли вже побував у дивокраї, слід там і залишатися, адже в реальному світі більше нічого не буде таким, як раніше, після того іншого. У «післясвіті». Закарі замислюється, чи ці «можливо-студенти», «можливо-письменники», що клацають у своїх ноутбуках, повірили б йому, якби він розповів, що під їхніми ногами ховається підземна колекція книжок та історій. Не повірили б. Він сам не повірив би. Не певен, що повірив би. Єдине, що утримує його від того, щоб записати все це, — надзвичайна галюцинація в образі панни з рожевим волоссям, яка стоїть поряд. Поки Мірабель розглядає полицю з горнятками-термосами, хлопець тим часом вивчає її потилицю. У її проколотих вухах безліч срібних кульчиків-обручів. За вухом маленький рубець, певно, зо два з половиною сантиметри завдовжки. Біля голови вже відросло темно-каштанове коріння, схоже кольором на перуку, у якій вона була на вечірці, і Закарі спадає на думку, чи не була вона в образі самої себе. Намагається пригадати, чи бачив, як вона розмовляла з кимось. Чи взаємодіяла з кимось, окрім нього.

Він не міг вигадати так багато подробиць про людину. Уявні панни, мабуть, не можуть замовляти каву в «Старбаксі».

Яке полегшення відчуває він, коли дівчина за стійкою дивиться на Мірабель і запитує, чого вона бажає.

— «Зоряний пил» з медом і без пінки, ґранде, — каже вона, і Закарі вирішує, що недочув, але дівчина за касою клацає замовлення на екрані без жодного запитання. — І зелений матча-лате зі збираним молоком, тол.

— Ім’я?

— Зельда, — каже Мірабель.

Дівчина-касирка називає суму, і вона розплачується готівкою, а тоді кидає решту в бляшанку для чайових. Закарі йде з нею до іншого кінця стійки.

— Що це ти замовила? — перепитує він.

— Інформацію, — озивається Мірабель, але не заглиблюється в деталі. — Занадто мало людей користується перевагами таємного меню, ти колись це помічав?

— Я ходжу до незалежних кав’ярень, які пишуть свої самокритичні меню крейдою на дошці.

— Утім, у тебе було напоготові дуже особливе «старбаксівське» замовлення.

— Зельда, — вигукує бариста, ставлячи два паперові горнятка на стійку.

— Зельда — це на честь принцеси[37] чи Фіцджеральд?[38] — цікавиться хлопець, коли Мірабель забирає замовлення.

— Потроху від обох, — каже дівчина, віддаючи йому менше паперове горнятко. — Ходімо, ще попротистоїмо поезії.

Надворі вже сутеніє, стало ще холодніше. Закарі стискає паперове горнятко й ковтає занадто гарячу зелену піну.

— А що насправді ти замовила? — перепитує він, коли Мірабель рушає.

— По суті, це чай «Ерл Ґрей» із соєвим молоком, медом та ваніллю, — пояснює дівчина, підіймаючи вгору своє паперове горнятко. — Але замовила я його через це. — Вона підносить напій ще вище, щоб Закарі міг побачити шестизначний номер, написаний маркером на денці паперового горнятка, — «721 909».

— Що це означає? — не розуміє хлопець.

— Побачиш.

Поки вони