Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

— Ой… Ага-ага, випив.

— Гаразд, — каже дівчина.

— А був інший вихід?

— Ти міг вилити її, або віднести склянку до іншої стіни, або виконати ще багато чого. Але з тих, хто не пив, ніколи ніхто не залишався тут.

Ліфт дзенькає, і двері розсуваються.

— А ти як учинила? — цікавиться Закарі. Мірабель сідає на одну з оксамитових лавиць, а він улаштовується навпроти. Хлопець упевнений, що це той самий ліфт, і водночас переконаний, що він увесь його забризкав фарбою, а оксамитові лавиці тут потерті, однак чистесенькі.

— Я? — перепитує Мірабель. — Нічого.

— Не випила?

— Ні, я ніколи нічого такого не роблю. Жодних кубиків чи процедур на кшталт «Випий». Це вступний іспит.

— То як ти потрапила сюди? — не розуміє Закарі.

— Я народилася тут унизу.

— Серйозно?

— Ні, несерйозно. Я вилупилася із золотого яйця, на якому вісімнадцять місяців сиділа норвезька лісова кішка. Та кішка досі мене ненавидить. — Дівчина помовчала, а потім додала: — Так, серйозно.

— Вибач, — перепрошує Закарі. — Усе це… Так багато всього.

— Ні, це ти мені вибач, — озивається Мірабель. — Мені прикро, що я втягнула тебе в цю історію, але, правду кажучи, я вдячна за компанію. — Вона витягає зі своєї сумки портсигар і відкриває його, пропонуючи Закарі. Він не встигає пояснити, що не курить, аж тут бачить, що всередині лежать маленькі круглі цукерочки різних кольорів.

— Хочеш історію? Це може поліпшити тобі настрій, але вони спрацюють, тільки поки ми будемо в ліфті.

— Жартуєш? — відповідає Закарі.

Бере блідо-рожевий диск, запахом схожий на перцеву м’яту.

Мірабель усміхається йому. Портсигар ховає, не взявши цукерки собі.

Закарі кидає льодяник на язик. Справді, перцева м’ята. Ні, криця. Холодна.

Історія розгортається радше в голові, а не у вухах. Слова є, та водночас їх нема. Це óбрази й відчуття, смаки, що змінюються, прогресуючи від початкової м’яти та металу до крові, цукру й літнього повітря. Потім усе зникає.

— Що це було? — дивується хлопець.

— Це була історія, — пояснює Мірабель. — Можеш спробувати переповісти її мені, але я знаю, що їх складно перекладати.

— Це було… — Закарі замовкає, намагаючись охопити розумом миттєве дивне відчуття, що справді залишило в його голові історію, подібну до напівзабутої казки. — Жив собі лицар. Такий, у блискучих латах. Багато хто любив його, але він ніколи не відповідав взаємністю і так непокоївся через усі розбиті серця, що на пам’ять про кожне вирізав серце собі на шкірі. На його руках, ногах та грудях викрашалися довгі шереги сердець-шрамів. А потім він зустрів декого несподіваного і… Я… Я не пам’ятаю, що сталося потім.

— Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів, — підводить підсумок Мірабель.

— Знаєш цю історію? — запитує Закарі.

— Ні, усі вони різні. Утім, мають щось подібне. Усі історії мають щось подібне, байдуже, звідки взялися. Щось було, а потім якось змінилося. Зрештою, історія — це і є зміна.

— Де ти їх узяла?

— Знайшла повну бляшаночку кілька років тому. Люблю тримати їх під рукою: це ніби завжди маєш із собою книжку, книжки я теж завжди ношу із собою.

Закарі дивиться на таємничу дівчину з рожевим волоссям, у нього всередині повільно помирають лицарі та серця.

— Що це? — запитує він, маючи на увазі все навколо, кожну дрібницю та вірячи, що вона зрозуміє.

— Я ніколи не матиму годящої відповіді на це запитання, Езро, — каже Мірабель, і усмішка, що супроводжує цю думку, сумна. — Це кроляча нора. Хочеш дізнатися секрет, як вижити, якщо опинився в кролячій норі?

Закарі киває, і дівчина нахиляється ближче. Її райдужки облямовані золотом.

— Треба бути кроликом, — шепоче вона.

Хлопець пильно дивиться на Мірабель, та раптом розуміє, що почувається трохи спокійніше.

— Ти намалювала мої двері в Новому Орлеані, — каже він, — коли я був дитиною.

— Так. Гадала, що ти їх теж відчиниш. Це тест із лакмусовим папірцем: якщо віриш, що спробуєш відчинити намальовані двері, так сильно, певно, зможеш повірити й у те, куди вони ведуть.

Ліфт, здригнувшись, зупиняється.

— Це було швидко, — зауважує Закарі. Якщо відчуття часу не зраджує хлопця, його спуск тривав принаймні втричі довше. А може, цукеркова історія розчинялася довше, ніж він собі думав.

— Я сказала йому, що ми поспішаємо, — пояснює Мірабель.

Двері ліфта розсовуються коло чогось, схожого на ті самі кам’яні спіральні сходи з підвісними ліхтарями, які Закарі вже бачив раніше.

— Запитання, — каже він.

— У тебе їх буде чимало, — попереджає Мірабель, підіймаючись сходами. — Можливо, тобі навіть захочеться почати записувати їх.

— Де саме ми опинилися?

— Ми посередині, — пояснює дівчина. — Ми ще не в Нью-Йорку, якщо ти мав на увазі саме це. Але вже й не там. Це прибудова до ліфта, а давним-давно тут були сходи, ти йшов ними і йшов. Або падав. Або наштовхувався на двері. Достеменно не знаю, записів залишилося небагато. Іноді тут немає сходів, але віднедавна тут є ліфт. Наче тесеракт[35], але для подорожей у просторі, а не в часі. Чи тесеракти подорожують і в часі, і в просторі? Мені так соромно, але я не пам’ятаю.

Вони зупиняються біля дверей у кам’яній стіні, на вершечку сходів. Це прості дерев’яні двері, нічого вигадливого, жодних символів. Мірабель бере ключ, що висить у неї на шиї, і відмикає їх.

— Сподіваюся, вони не підперли їх знову книжковими полицями, — каже вона, прочиняючи двері на кілька сантиметрів, а потім зупиняється й зазирає в щілину, перш ніж розчахнути ширше. — Мерщій, — квапить вона Закарі, тягнучи його за собою, і зачиняє за ними двері. Він озирається та бачить лише стіну — жодних дверей. — Придивися пильніше, — підказує дівчина, і Закарі, вдивляючись, бачить лінії, намальовані олівцями на стіні, тонесенькі, наче тріщини на фарбі, що склалися у формі дверей; ледь помітна тінь може бути мазком у формі клямки над позначкою, яка більше нагадує замкову шпарину.

— Це двері? — перепитує він.

— Це потаємні двері для надзвичайних ситуацій. Я не сподіваюся, що їх хтось знайде, та однаково замикаю. Дивно, що ніхто ще не знайшов, але я часто буваю тут, тож люди, мабуть, думають, що вони з’явилися з