Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

— Добрий вечір, містере Роулінз, — вітається вона, зупиняючись біля хлопця. Він навіть очікує, що йому дозволять не вставати. Жінка всміхається, і ця привітна усмішка могла б збадьорити, якби він був не в такому стані. — Нас так і не представили одне одному як годиться. Мене звуть Аллеґра Кавалло.

Вона тягнеться вперед і бере чайничок. Наповнює обидві чашки паруючим зеленим чаєм і повертає чайник на грілку.

— Ви правша? — цікавиться.

— Так, — непевно озивається Закарі.

Аллеґра дістає з піджака невеличкий ножик. Торкається його кінчиком мотузки на лівій руці Закарі.

— Якщо спробуєте відв’язати другу руку чи ще якось утекти, я вам її відріжу. — Вона притискає кінчик ножа до тильної частини його лівого зап’ястя, але не так сильно, щоб пролити кров. — Зрозуміло?

— Так.

Вона просуває ніж між мотузками та стільцем і двома легкими розрізами звільняє хлопцеву руку — шворка звивистими кільцями падає на підлогу.

Потім Аллеґра ховає ніж у кишеню й бере одне з горняток. Обходить стіл і сідає на стілець з іншого боку.

Закарі не ворушиться.

— Вам, напевно, хочеться пити, — каже Аллеґра. — Чай не отруєний, якщо ви очікуєте такої пасивної тактики. Ви помітите, що я наллю собі горнятко з цього самого чайника. — Жінка відпиває виразний ковток чаю і додає: — Він натуральний.

Закарі бере горнятко лівою рукою, а плече протестує проти цього, додаючи новий запис до переліку поранень. Він сьорбає чай. Трав’яний зелений, майже гіркий, та все-таки пити можна. На язику в хлопця лицар з розбитим серцем. Розбитими серцями. Голова болить. Серце болить. Щось болить. Закарі ставить горнятко на стіл.

Аллеґра спостерігає за ним з іншого боку столу з удаваною цікавістю, як дивляться на тигра в зоопарку або, ймовірніше, як тигр дивиться на туристів.

— Я вам не подобаюся, містере Роулінз? — цікавиться вона.

— Ви прив’язали мене до стільця.

— Я наказала вас прив’язати, а не чинила це власноруч. А ще я пригостила вас чаєм. Хіба одна справа не перекреслює іншу? — Закарі мовчить. Після паузи Аллеґра веде далі: — Боюся, я справила погане перше враження. Кинула вас у сніг. Перше враження таке важливе. З іншими двома ви зіткнулися за виняткових умов, тож не дивно, що вони вам сподобалися більше. Ви дивитеся на мене, як на лиходійку.

— Ви прив’язали мене до стільця, — повторює Закарі.

— Вам сподобалася моя вечірка? — цікавиться Аллеґра.

— Що?

— В «Алґонкіні». Ви не звернули належної уваги на дрібний шрифт. Її влаштовувала благодійна організація, якою я керую. Вона навчає грамоти знедолених дітей у цілому світі, будує бібліотеки, дає гранти молодим письменникам. Також ми працюємо над покращенням бібліотек у в’язницях. На таких вечірках ми щороку збираємо пожертви. Там завжди є несподівані гості, це майже стало традицією.

Закарі мовчки сьорбає свій чай. Він пригадує, що вечірка мала якийсь стосунок до благодійності в галузі боротьби з неписьменністю.

— Тож ви зачиняєте одну бібліотеку, щоб відкрити інші? — цікавиться він, відставляючи горнятко.

— Це не бібліотека, — різко кидає Аллеґра. — У жодному сенсі цього слова. Це не якийсь підземний поверх Александрійської бібліотеки, якщо ви дійшли таких хибних висновків. Це місце значно старше. Не існує такого поняття, яке могло б сповна описати його, у жодній мові. Люди так захопилися тим, щоб давати речам імена.

— Ви псували двері.

— Я захищаю речі, містере Роулінз.

— Який сенс створювати бібліотеку-музей, якщо ви нікому не дозволяєте читати книжки?

— Заради збереження, — пояснює Аллеґра. — Ви, певно, гадаєте, що я хочу заховати їх? А я їх захищаю. Від… Від світу, якого для них забагато. Ви можете уявити, що станеться, якщо про них дізнається широкий загал? Дізнаються, що таке місце існує та доступне майже з будь-якої точки світу. Що таке магічне (кращого слова не добрати) місце чекає просто під нашими ногами? Що може статися, якщо з’являться пости блогерів, хештеги й туристи? Та ми випереджаємо події. Ви дещо поцупили в мене, містере Роулінз. — Закарі не озивається. Це, ймовірніше, констатація факту, а не звинувачення, тож він не протестує. — Вам відомо, чому нам потрібна саме ця книжка? — запитує Аллеґра. — Книжка, заради якої він змусив вас обманом потрапити сюди? Гадаю, невідомо, бо він не з тих, хто багато патякає. — Закарі хитає головою. І Аллеґра веде далі: — А може, він не хоче визнавати власної сентиментальності. Коли від нас надходить замовлення, першу книжку, яку вони взялися захищати під час першого випробування, дають у подарунок. Більшість людей не пам’ятає подробиць, але він запам’ятав книжку, ото й усе. Кілька років тому ми впровадили практику зберігати книжки тут або в одному з наших офісів. Шкода, що він так і не поверне її після тої халепи, у яку встряв.

— Ви вартові, — каже Закарі, і Аллеґра дивиться на нього широко розплющеними очима. Він сподівається, що поставив правильний наголос, тож жінка не зрозуміла, чи це було простим спостереженням, а чи встановленням причинно-наслідкового зв’язку.

— Протягом років нас як лиш не називали, — озивається Аллеґра, і Закарі після цих слів не може зітхнути з полегшенням. — Вам щось відомо про нашу роботу?

— Вартуєте?

— А ви нахаба, містере Роулінз. Вам, напевно, здається, що це чарівно. Найімовірніше, ви використовуєте гумор як захисний механізм, бо ви небезпечніші, ніж вдаєте із себе.

— Отже, ви вартові, але ви… не вартуєте?

— Що вам до вподоби? — цікавиться жінка. — Ваші книжки й ваші ігри, я не помилилася? Ваші історії.

Закарі знизує плечима, сподіваючись, що в такий спосіб ухилився від прямої відповіді.

Аллеґра ставить на стіл горнятко й підводиться зі стільця. Вона відходить від столу й зникає в затінку з іншого боку кімнати. Звук підказує Закарі, що вона відчиняє шафку, але чи так це насправді, він не бачить. Шум повторюється, потім стихає, й Аллеґра повертається на світло біля столу, де лампи знову вихоплюють її білий костюм так, що він мало не світиться.

Вона простягає руку та кладе щось на стіл, туди, куди Закарі не в змозі дотягнутися. Поки вона не прибирає руку, він не бачить, що саме там лежить.

Це яйце.

— Я розповім вам таємницю, містере Роулінз. Я з вами погоджуюся.

Закарі мовчить, не стверджуючи, що погоджується бодай з якоюсь її думкою,