Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

— Історія — мов яйце, цілий усесвіт ховається в її обраній оболонці. Іскра чогось нового й інакшого, але цілковито сформованого й крихкого. Того, що потребує захисту. Вам хочеться його захистити, але річ не лише в цьому. Вам хочеться опинитися всередині, я бачу це у ваших очах. Колись я шукала таких людей, як ви, і навчилася легко впізнавати це бажання. Вам кортить бути частиною історії, а не споглядати за нею осторонь. Вам хочеться опинитися під її прихистком. Єдиний спосіб вчинити це — розбити шкаралупу. Але коли вона розіб’ється, то зникне.

Аллеґра простягає руку, дозволивши їй зависнути над яйцем і кидати на нього тінь. На її вказівному пальці срібна печатка. Закарі замислюється, що саме всередині цього яйця, але рука жінки не рухається.

— Ми бережемо яйце, щоб воно не розбилося, — веде вона далі.

— Я не впевнений, що досі стежу за вашими метафорами, — зізнається хлопець, затримуючи погляд на яйці.

Аллеґра забирає руку, і на яйце знову падає світло. Закарі здається, що він бачить у нього на боці тріщинку завтовшки з волосину, але це може бути витвір його уяви.

— Я намагаюся дещо пояснити вам, містере Роулінз, — відповідає Аллеґра, знову повертаючись до затінку навколо столу. — Можливо, вам знадобиться певний час, щоб зрозуміти. В історії був період, коли в тому місці, де вам довелося мимохідь побувати, жили вартові й провідники, але ці часи минули. У тій системі траплялися помилки. Тепер ми користуємося іншою. Я ґречно попрошу вас дотримуватися нового порядку.

— Що це означає? — не розуміє Закарі, та, перш ніж він міг би закінчити думку, Аллеґра смикає його голову назад, ухопивши за волосся, і хлопець відчуває під правим вухом кінчик ножа.

— У вас є інша книжка, — спокійно й тихо каже вона. — Книжка, яку ви знайшли в університетській бібліотеці. Де ви її поділи? — Допит вона влаштувала навмисно байдужим тоном, таким, що ним могла б поцікавитися, чи хоче він меду до чаю. Свічка під чайником змигнула, пролилася воском і згасла.

— Не знаю, де вона, — відповідає Закарі, намагаючись не ворушити головою. Усередині наростає паніка, на зміну якій настає розгубленість. «Солодкі муки» були в Доріана. Можливо, вони обшукали його не так ретельно, щоб дістати з-під велетенського светра ключі, але книжку вони обов’язково знайшли б. Принаймні на його тілі. Закарі ковтає грудку, відчуває смак зеленого чаю — серце розбите, у горлі пересохло. Він зосереджується на яйці на столі. «Це не може відбуватися насправді», — думає хлопець, але ніж, притискаючись до шкіри, наполягає, що так воно і є.

— Ви залишили її там унизу? — випитує Аллеґра. — Я повинна знати.

— Мені невідомо, кажу вам. Вона була в мене, але я… загубив її.

— Шкода. Утім, гадаю, у такому разі вас тут більше нічого не затримує. Можете повертатися до Вермонту.

— Я міг би, — погоджується Закарі. Повернення додому раптом здається привабливішим, адже вийти із цього будинку краще, ніж узагалі не вийти, а такий варіант, схоже, цілком реальний. — А ще я міг би не розповідати нікому про це… Або те місце, що кидає виклик будь-якій термінології… Чи про будь-що з того, що тут відбувалося. Можливо, я все це вигадав. Я багато випив.

«Перегнув», — попереджає голос у його голові, і хлопець одразу шкодує, що невдало вибрав слова. Ніж знову притискається до шкіри біля вуха. Закарі не знає, стікає по шиї кров чи піт.

— Я знаю, що ви не вчините цього, містере Роулінз. Я можу відрізати вам руку, щоб переконати вас у серйозності намірів. Ви колись помічали, у скількох історіях ідеться про втрачені або скалічені руки? Ви опинитесь у цікавій компанії. Але я вірю, що ми можемо дійти згоди й при цьому не забруднитися. Згода?

Закарі киває, пригадуючи руку в скляному слоїку, і замислюється, чи не сидів її власник на цьому стільці.

Аллеґра прибирає ніж від шиї і відходить на крок убік, але й далі нависає над його плечем.

— Ви розповісте мені все, що пам’ятаєте про ту книжку. Запишете кожнісіньку деталь, яку зможете пригадати, від змісту до кінця, а коли впораєтесь, я посаджу вас на поїзд до Вермонту. І ви більше ніколи не поткнетеся на острів, який називають Мангеттеном. Ви нікому не розповідатимете про Гавань, про цей будинок чи про цю розмову, про жодного з тих, з ким познайомилися, чи про ту книжку. Інакше, боюся, якщо ви напишете, твітнете або, хильнувши зайвого, прошепочете словосполучення «Беззоряне море» у темному пабі, мені доведеться зателефонувати агентам, які стоятимуть на відстані пострілу від ферми вашої матері.

— Від чого? — перепитує Закарі, долаючи пустельну посуху в горлі.

— Ви мене почули, — говорить Аллеґра. — Це чарівний будиночок. Привітний садочок з ґратками для в’юнких рослин. Навесні він, мабуть, просто прекрасний. Як шкода буде розбивати вітражі. — Вона тримає щось у нього перед очима. На екрані телефона — світлина вкритого снігом будиночка. Маминої домівки. На ґанку досі горять святкові вогники. — Я подумала, що вам знадобиться додатковий стимул, — пояснює жінка, опускаючи телефон і відходячи до протилежного боку столу. — Певний тиск на те, що ви цінуєте. Часу, щоб поцінувати тих двох, у вас було замало, хай як вони вас зачарували. Вирішила, що ваша мати буде вразливішим місцем, ніж батько з його новою вдосконаленою родиною. У вашому випадку нам доведеться знищити весь будинок. Можливо, це буде вибух газу.

— Ви не… — розтуляє рота Закарі, але одразу змовкає.

Він і гадки не має, на що здатна чи не здатна ця жінка.

— Жертви траплялися й раніше, — м’яко каже Аллеґра. — І ще будуть. Це важливо. Значно важливіше за моє життя і значно важливіше за ваше. Ми з вами просто примітки, ніхто не сумуватиме за нами, якщо нас не буде в оповіданні. Ми існуємо за межами яйця, і так було завжди.

Вона підіймає горнятко й усміхається йому, але різних кольорів очі залишаються незворушними.

— Те яйце наповнене золотом, — каже Закарі, знову поглянувши на нього. Те, що здалося йому тріщинкою, — насправді пшенична волосинка на скельці окулярів.

— Що ви сказали? — перепитує Аллеґра, її горнятко застигає в повітрі, а потім світло гасне.