Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

тільки примружувалася від задоволення. З цікавістю слухала всі суперечки і розповіді про людей. Навіть хитала головою в той час, коли Зажура спритно розправлялася з Хамом. У перервах між чаюванням вона брала свої великі спиці, нитки і терпляче плела кофту. Ніхто не навіть не здогадувався, хто ж щасливчик — майбутній власник цього витвору мистецтва. Так, ніхто не здогадувався, але й не питав, а вона, в свою чергу, мовчала, інтригуючи товариство. Жодного разу нікого не перебила вона і в жодну з інтелектуальних баталій не вступила. Але, мабуть, і в неї вже терпець урвався.

Віра Надіївна була ревною християнкою. Через тісний контакт з людьми — усі ж бо знають, що саме ця потрійна якість користується неабияким авторитетом на Землі — в неї трохи повернуло свідомість. Тому вона почала сама жити мирськими сподіваннями, віруваннями, і тому її, звісно ж, наскрізь пройняло любов'ю до ближнього свого.

Віра Надіївна була не худої, але й не гладкої статури. Щоб назвати її старою, то не така вже вона й була стара, однак до молодиць віднести її язик би, м'яко кажучи, теж не повернувся б. Для своєї тілесної оболонки вона вибрала саму середину. Дуже приємна на зовнішність, і в спілкуванні з нею теж можна було б почерпнути чимало корисних речей. Вона завжди ходила в квітчастій хустинці, зав'язаній під підборіддям, білого кольору акуратна плетена кофточка, на комірі котрої завжди була прикріплена напівпрозора шаль, і довга спідниця в горошок. З-під спідниці в неї виглядали кумедні чуні-валяночки. Обличчя, нічим особливим не примітне, мало благий і умиротворений вираз: брови дугами і серединкою своєю підняті догори, світло-блакитні очі дивляться на світ начебто для того, щоб за нього молитися. Чоло нагадувало гармошку, тому що було майже завжди зморщене. Загалом виглядала вона трохи дивно, однак цілком пристойно, навіть зворушливо.

— Віро Надіївно, ми вам що, заважаємо? Вибачте, ми будемо тихіше. Йдіть краще плести свою кофту. Тут кипить полеміка фаталістів, і ваш християнський настрій тут недоречний, — крізь зуби проскрипіла Зажура.

— Чому ж тільки християнський? — спитала та і, коли оговталась від несподіваного запитання, що застало її зненацька, продовжила: — Ну, християнський, але що з того? Але ж і в християнстві існує таке поняття як Доля. Ось тільки втілене воно в образ Бога, і він крутить, як ви, дорогенька Зажуро, зболили висловитися, клубком. Я хочу навести приклад того, що таке Доля в християнському баченні. Ви розумієте — Доля, я розумію — Бог. Ось послухайте, що я розповім…

Вона змахнула своєю легкою напівпрозорою шаллю, і присутні побачили небо, яке з'явилось несподівано. Небо випірнуло з-під шалі, немов птах, і розпустило крила, розкидавшись зверху від горизонту до горизонту. Голос її змінився на манер того, як це робила готична дама. Такий голос, неначе власника його спіткало велике лихо, і він фізично дуже страждав. Голос став скрипучим і чоловічим. Марево, котре вказувало на окрему життєву історію, оповило зір і слух присутніх. Сіре, свинцеве небо, по якому кружляли зграї ворон, побачили всі і всі почули голос, притлумлений стражданням, а потім і помітили Його…

«Я прийшов до тями від гострого пронизливого болю в спині. На обох лопатках пекли вогнем свіжі рани. Мав відчуття, що мене в цьому місці шмагали нагайкою. Хоча не знаю, як це бути відшмаганим, але інтуїція підказувала мені, що саме так воно й буває.

Обернувшись навколо, я цілком усвідомлено відчув себе покидьком, якого через непотрібність просто взяли і викинули — я знаходився на смітнику!? Велетенських розмірів звалище, над яким кружляли зграї ворон. Ці вірні провісники старої чорної Біди кричали так, що стискалось серце і мозок пульсував наче в агонії. Неможливо було стерпіти їхнє бридке каркання, але подітись від нього, на жаль, я не мав куди.

Пересилюючи слабкість, яка вгризлася в кожну клітину мого тіла, я через силу звівся на ноги. Корчачись від болю, що завивав від радощів, бо заволодів мною, і неприродно згорбившись, на додаток я ще й виявив, що на мені немає одягу. Я був голісінький. Оце так да-а-а…

Що це зі мною коїться?… Голова гуде — не второпаю нічого. Навколо тільки похмура, бридка погода, велетенські чорні круки, що горлають, немов показились, і купи та купки смердючого сміття.

Нікого не соромлячись, голий і розплющений морально, я пробирався через купи усілякого лайна, від чийого фантастично-жахливого смороду, здавалось, взагалі не було рятунку.

На скорботному шляху своєму, майже відразу, трапилась ціла купа кимось дуже доречно викинутої одежі, що мене неймовірно втішило. Покопирсавшись в запропонованих мені долею речах, я відшукав непогані, майже дивом збережені, екземпляри одягу кінця минулого сторіччя. Зелені гамаші з опуклими коліньми, кеди з дірявою підошвою, картате пальто брудно-сірого кольору, яке було менше на кілька розмірів, ніж було мені потрібно, і шапочка системи „півник“ — ось такий гардероб прийшовся мені до смаку. Я усвідомлював власну злиденність у цій одежині, якій радше пасувало слово „лахміття“, але довелось задушити в собі відчуття огиди, хоча воно відчайдушно смикалось і намагалось встояти на позиції актуальності до самого кінця, навіть тоді, коли я вже був одягнений волоцюгою. Коротше кажучи, я переміг це гидотне відчуття до усього того, що мене оточувало, до самого себе, до моєї грайливої долі, і продовжив свій шлях.

Мені слід було багато чого ще пізнати і зрозуміти, наприклад, те, яким чином я опинився тут, і, власне кажучи, хто я такий взагалі.

Машинально прямуючи вперед, я сам собі задавав питання на різноманітні теми і відразу ж знаходив на них відповіді. Виявилось, що я знав буквально все: фізику, хімію, анатомію усіх істот, що проживають на нашій планеті, машинобудівництво, іноземні мови і багато-багато іншого, але, як я не порпався у власній пам'яті, як не напружував мозок, пригадати, хто я і звідки узявся, як прожив життя до цього моменту, мені так і не вдалося.

Із затьмареними думками вийшов до залізничної колії, звідки моєму погляду відкрилась станція, що знаходилась метрів за двісті від того місця, де я стояв і витріщався. Хрупаючи гравієм, засипаним вздовж рейок, я мимоволі віддався думкам, що весь час намагалися зайняти мою голову.

Як просто все і складно водночас в цьому світі. Куди іти — не знаю, але іду. І анархічність думок чомусь переважає над здоровим глуздом. За що мені випав такий тяжкий тягар, який, як не крути, мені прийдеться волочити за собою до кінця. Учителем моїм стане час. Він, і лише він, розставить усе по своїх місцях.