Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Нехай промовляють дні, роки здобувають мудрість, а мені дістануться ті крихти пам’яті, що були від мене приховані у злодійський спосіб.

Дійшовши до станції, я вмостився на лаві і заходився розглядати свою взувачку. Настирливі, як мухи восени, нахаби-думки знову заволоділи мною.

— Ось зараз, наприклад, підійде електричка, і що мені робити? Куди їхати? Чи чекає мене хто-небудь на великій Землі? Якщо так, то, дуже цікаво, де, в якому місці? Чи чекає мене хтось там, куди я неодмінно потраплю? Раптом… Мабуть, завжди є це, як слово, так і розуміння — „раптом“. Так ось… раптом, інтимна течія моїх думок була нагло перервана звуком скла, що розбивалося — скоріш за все то була пляшка. Слідом за цим я почув п'яний дівочий регіт і брудну матірну лайку з чоловічих уст. Ось ці голоси лунають все ближче і ближче; ось вже зовсім поруч, і на безлюдну станцію з-за кущів вивалилась компанія неабияк захмелілих молодих людей — це були троє міцних хлопців виразної зовнішності колгоспників-трактористів, і вульгарного типу дівка. Я вважаю, що не варто констатувати те, що аборигени — так я тоді подумав — одразу ж помітили мою скромну персону і зацікавилися мною, як об'єктом врятування вільного часу від нудьги. Аж ніяк не дружній вигляд, давав зрозуміти мені ясно, що неприємності на сьогоднішній день ще не закінчились, а, судячи по їхніх величезних, вкритих диким волоссям, кулачищах, навпаки, вони тільки-но розпочалися.

— Е-е, барбос блохатий, ти чого тут булки свої немиті розвалив? Це наш вокзал, і всі, хто тут відпочивають — нам башляють. Січеш? — заговорив першим рудий молодик в пожованій невідомими коровами сорочці із закачаними по лікоть рукавами. Я спробував якомога швидше вирішити, що ж їм відповісти, щоб не спровокувати їх на бойові дії, хоча і неозброєним оком було достатньо чітко і розбірливо видно, що дій отих тут навряд чи вдасться уникнути.

— Я — бідна, хвора людина, і нікому не бажаю зла. Я чекаю на електричку, і якщо я, звісно ненавмисне, чимось, шановні добродії, по необачності своїй, вам завадив, то можу піти зі станції і очікувати на поїзд поза її територією.

Сказав я все це якомога спокійніше, але до цього моменту хулігани — а то, звісно, були вони, вже наблизилися до мене впритул, обступивши мене з усіх боків, і рудий, не кажучи жодного слова у відповідь на мої жалісливі виправдання, різко, і безперечно із глибоким знанням справи, ударив мене в груди, потім, схопивши за лацкан пальто, відірвав моє багатостраждальне тіло від лавки і поставив на ноги. Ще удар (вже в лице), і в роті з’явився неприємний солонуватий присмак крові. Похитнувшись, я, немов мішок з картоплею, супроводжуваний стусанами з усіх боків, повалився на землю. Град стусанів сипався на мене, як в часи Другої Світової Війни — бомби на Київ. У побитті приймала завзяту участь навіть дівка. Жах. На щастя моє, десь недалечко, раптом залунав гудок потяга, що наближався. Я почув крик:

— Атас!!!..

І знущання нарешті припинились, лише було чути тупіт втікаючих покидьків.

Розплющивши очі, я підвівся на тремтячих ногах, став на коліна і ухопився за лаву, де сидів перед тим. Міцно тримаючись за неї, я став на ноги. Все тіло нещадно боліло і пекло. У очах пливло довкола. Добре, що поблизу зі мною не опинилось люстерка, а то я неодмінно отримав би нервовий шок, якби зазирнув туди.

Електричка неквапно й обережно підійшла до станції, неначе боялась чогось. Попередньо зашипівши до мене, вона все ж відчинила переді мною двері, запрошуючи цим жестом досередини. Не довго думаючи, я, звичайно, скористався її запрошенням і ступив у черево цієї металевої змп, котра, хоча й нічого не обіцяла, однак могла відвезти мене туди, де, можливо, я отримав би відповіді на ті питання, які мене непокоїли. Історія мого походження — це найперше.

Вагон, на жаль, був майже порожній — це ускладнювало мої перспективи на те, щоб загубитися серед пасажирів, адже не потрібно було ходити до ворожки, щоб дізнатися про те, що за проїзд в електричці слід платити. Що ж, нічого іншого не залишалося, як чекати і сподіватися на удачу в даній ситуації.

Пройшовши трохи по вагону, я присів на лаву. За дурною — я так вважаю — звичкою, і невідомо чому, в напівпорожньому транспорті всі розсаджуються так, що біля кожного пасажира є ще два, а то і три вільних місця, і цей раз не був винятком з неписаних транспортних правил: мені прийшлось підсісти до якоїсь немолодої жінки, яка одразу ж, поглянула… ні, навіть зиркнула на мене з абсолютним відчуттям глибокої огиди. В принципі, я міг її зрозуміти, адже вигляд мій аж ніяк не міг викликати в неї симпатії. Обличчя моє запухло, і в декількох місцях кровоточило. Порепані губи з запеченою кров'ю були схожі на два здоровецькі вареники. Одежа повністю вкрита пилом і зі старанно залишеними на ній відбитками взуття моїх нападників. А вже про те, що тхнуло від мене, як з помийного відра, мабуть, говорити й не варто.

Зібравшись з думками, я вирішив заговорити з сусідкою, щоб, хоча б, дізнатися напрямок в якому я їду.

— Шановна! Вибачте, що звертаюсь до вас, не підкажете, якщо на те ваша ласка, кудою прямує цей поїзд, і яка його кінцева станція? Я, справа в тім, потрапив сюди випадково — так вже вийшло — і багато чого не пам’ятаю.

— Горілку жерти менше треба. Нап'єтеся з друзяками своїми, пики натовчете один одному, а потім пригадати навіть не можете, як мати назвала. Порозводилось вас тут, як я подивлюсь, алкашів та бомжів усіляких — пристойним людям жити не даєте нормально. Ви ж — покидьки суспільства, і серед нас місця вам немає. Розсівся тут, розумієш. А до речі, ти чого тут розвалився? Певно поцупити що-небудь хочеш, а мені голову задурюєш своїми безневинними питаннячками.

Дама вже перейшла на крик. Обличчя її поступово набуло багряного відтінку, і з рота пирскала слина.

— Як самому чесно заробляти, так ні, він краще буде красти. Га? Що мовчиш? Ось я тобі зараз задам прочухана, будеш знати, як на чуже добро задивлятися.

Вона все кричала і кричала, а я, приголомшений таким розвитком подій, сидів мовчки, і лише зрідка намагався вставити слово. І раптом вона, вихопивши сумку, почала нею мене дубасити. Намагаючись заспокоїти жінку, я швидко усвідомив безглуздість цієї витівки і дав задній хід. Йдучи спиною до тамбуру, я невміло відбивався від скаженої бабуськи,