Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

кохає, в її очах світ змінюється. Змінюються фарби на яскравіші, людина стає добрішою і чутливішою. Коли кохання починає згасати…, коли кохання помирає в одному серці, то воно вбиває його і в другому. Тоді настає такий стан душі, що хочеться співати. Співати сумне. Коли все добре, хочеться заводити пісню; коли все погано, теж хочеться вилити, показати власне горе через пісню. «Примара»…

І ми почали. Слова, котрі я говорив перед піснями, ці пісні дуже доповнювали — це теж був нам великий плюс, бо всі інші гурти мовчали, як білоруські партизани на допиті. Вони лише виходили, їх знайомили з публікою, вони всідалися і починали грати, а коли догравали пісню, то вставали і йшли зі сцени в такому темпі, наче їх там збираються заплювати і закидати тухлими яйцями.

Ми закінчили. Коли ми доспівали, коли вже прийшли до кімнати, то було таке відчуття, наче з душі звалилась здоровенна каменюка. Цей камінь називався «Вплив». Ми вже на той час не могли ні на що вплинути; від нас вже нічого не залежало, і ми просто очікували на кінець виступу гуртів, що залишилися, і на рішення суддів. Нам зосталось вислухати Вердикт, який нам винесуть.

— Ну, що, як вважаєш, ми перемогли? — запитав Симко, і в його очах блиснули іскорки дитячої наївності.

— Так, безсумнівно, — відповів я багатозначно і ледве не розсміявся, чи то від перенапруження, чи від того, що Симкове питання прозвучало по-дурному.

— Не забивай собі цим голову, друже. Ми уже все зробили для того, щоб перемогти, — продовжував я, — нам потрібно тільки чекати.

Симко кивнув головою і розвалився на дивані.

Хлопець у шкірянці знервовано длубався у себе в носі, пересаджуючи слизові накопичення парнокопитних на обшивку крісла. Його друг вийшов у туалет і досі й не повернувся. Щось мені підказувало, що бідолаха теж перехвилювався і звідти вийде нескоро. Але ж ні — повернувся, обережно прикриваючи за собою вхідні двері. Блідий, волосся скуйовджене, обличчя мокре.

— Блював? — висунув я припущення вголос.

Хлопака ствердно кивнув головою.

Третій колектив, що складався із гітариста з пишними формами і тонкого, як стручок спаржі, вокаліста, дістав баклагу з чимось пальним і, обидва неквапливо прикладалися до неї.

Голос на сцені все ще гудів, продовжуючи шоу, втім, гул не вщухав і в кімнаті, де ми очікували на вирок суддів.

Час переходив з секунд на хвилини, а з хвилин вже було приготувався йти на години, як несподівано до приміщення увійшов Сава і з урочистим виразом обличчя, широко посміхаючись запитав у присутніх:

— Здогадайтеся, хто?

Від цього невинного, на перший погляд, питання у гітариста з конкуруючого гурту знову почались поклики на блювання, і він, закриваючи руками, готовий ось-ось вибухнути, рот, вибіг за двері. Сава провів його здивованим поглядом і знову широко посміхнувся.

— «Резонанс», вітаю, перше місце ваше.

Я не мав що сказати більш оригінальнішого ніж:

— Пасіба. Тобто, дякую.

Симон так відвісив свою нижню щелепу, що здавалось вона негайно повинна випасти з суглобів.

— Ну, дякувати не треба. На вас чекають в залі, щоб вручити вам винагороду, — сказав, встигши пригасити свою променисту усмішку, Сава Олегович і жестом запросив нас за двері. Я, до сих пір вважаючи, що сива кобила знаходиться в стані, який спонукає її маячні, встав і, взявши Симка за руку, як мале дитя, рушив у той бік, куди показував Сава Олегович.

Коли ми вийшли на сцену, зал нам зааплодував. Звук хвилі аплодисментів був значно гучніший і відчутніший, ніж обидва минулих рази.

— Прошу любити і шанувати, — це наші переможці: Тарас Чубринський і Симон Байкар.

Згасла вже було хвиля аплодисментів піднялась знову. Не встигло оплески вщухнути остаточно, як встав один із суддів: коротко стрижений, з висунутою вперед нижньою щелепою і глибоко посадженими очима. Схожий він був на героя бойовиків, котрі розігрувались в реальності на початку дев'яностих років минулого сторіччя. Наперекір усім негативним судженням про його виразну зовнішність, розмову він вів грамотно і голос мав приємний:

— Шановні наші переможці, ми пройнялись вашою музикою і віддали саме їй свою перевагу. Нас, — я маю на увазі судейську колегію — приємно здивував патріотичний зміст, вкладений в тексти ваших пісень, тяга до прекрасного, і особливо здивувала тонка драматургія виконаних композицій. Чудесне музичне оформлення, сильний вокал, колоритний зміст — ось загальні складові критерій, по яких ми класифікували ваше місце на конкурсних перегонах. Ми визнали ваш гурт лідером.

Сава з Русланом стояли, як телепузики на параді. Святкові обличчя їх невтомно кивали, погоджуючись зі сказаним.

Ми вже трохи прийшли до тями і почали подавати ознаки життя, бормочучи собі під ніс слова вдячності за чесний суд і теплі відгуки на нашу честь:

— Дякуємо, дякуємо.

— Мені б хотілось, — не вгамовувався лисий авторитет, — щоб в нашій українській культурі було більше таких обдарувань. Я віддав би весь свій вільний час на увагу до них і на їхню підтримку.

Шість колективів, курво, відсіяв, щоб нам це сказати. Без питань, дуже приємно, але, шість гуртів!!!

Нам вручили наші законно виграні п'ятсот доларів, на двадцять з яких ми одразу ж набухались в зюзю. На радощах. Симон тягнув мене додому, як пораненого товариша з бою, а Оленка, котра відчайдушно допомагала нам в розпитті алкогольних напоїв, так само відчайдушно надавала допомогу йому в транспортуванні мене.

Через два дні Симко, разом із своїм нерозлучним ворогом, цукровим діабетом, покотився у Шполу для того, щоб лягти до лікарні. З'явитися він мав через тиждень. Гроші ми відклали, бо вирішили на них купити собі електроінструменти. Думали купити електрогітару, комбік, щоб грати на електрусі, мікрофон і звукознімач для моєї гітари. Я грав ритм, і тому особливої принадності звучання не потребував. Симон грав соло, а тут конче має бути чутність кожного утвореного ним звуку.

Симон змився додому. Залишились тільки я, Олена і французи з Микитою на пару.

Довбана робота. Робота, разом із прикомандированою до неї гвардією, мене дратувала упродовж усіх трьох ночей, що я там працював, а на трьох вихідних, Оленка заліковувала мої душевні травми.

Бачення п'яте…

— Що ви кричите один на одного? У мирі треба жити і злагоді. Ми всі під Богом ходимо, хоч і не люди. А душевнохворі, до речі — теж люди, живі люди, які раніше були з нормальною здоровою психікою, і тепер наш моральний обов'язок за ними доглядати.

Так говорила Віра Надіївна Любов, що до цього моменту просто сиділа і сьорбала чайок, запиваючи ним хрумке печиво, і