Олена Гуйда - Безприданниці. Ребекка, Олена Гуйда

Глава 22

По дорозі до кабінету чоловіка я прокручувала в голові прийдешню розмову.  Підбирала сотні слів, фраз, намагаючись пом'якшити і новину, і правду, але виходило зовсім погано.  Фантазія жваво малювала реакцію чоловіка на мої одкровення.  І назвати її доброю навіть з величезною натяжкою не виходило.

А біля самих дверей до кабінету я зрозуміла - за нею мене чекає скандал.  Справжнісінький, не зовсім сімейний, а скоріше політичний, але скандал.  Честолюбство і гордість не дозволять чоловікові пробачити мої інтриги за його спиною.  Але і приховувати від нього і далі плани короля буде злочином.  Я відчайдушно не розуміла, що в голові нашого правителя, і це мене дратувало.  Лорд Амора навряд чи злочинець і зрадник, а значить, боятись варто більше короля.  І це спрощувало вибір, але ніяк не робив простим моє зізнання.

Я перевела подих, як перед стрибком у воду, і постукала, а почувши у відповідь невдоволене бурчання, штовхнула двері і увійшла, прикривши їх за собою.

Незвично бачити суворого воїна за паперами.  Високий, широкоплечий, звичний до зброї Амора абсолютно не уявлявся мені з пером у руці над листами і паперами.  Але, зізнатися, виглядав він прекрасно хоч з пером, хоч з мечем.  Його явно не лякав холод Північної межі, котрий постійно дошкуляв мені і змушував кутатися в пухову хустку.  Чоловік відкинувшись на спинку масивного крісла, розпустивши зав'язки біля горловини сорочки спостерігав мою появу в своєму кабінеті, ховаючи інтерес за кривуватою посмішкою, що так йому пасвала.

 - Боюся уявити, що сталося, якщо моя дружина в такому войовничому настрої вривається в мій кабінет, - трохи звузивши блакитні очі, хмикнув Амора, кинувши перо на зіпсований папір листа.  - Все ж вторгнення диких племен?

 - Поняття не маю, про що мова, - злегка злукавила я, окинувши кабінет оцінюючим поглядом.

Зізнатися, в Ньеркелі батьківський кабінет був куди гіршим - дешевші меблі, давно не такі яскраві гобелени, а килимів на підлозі взагалі там зроду не водилося.  А лорд Північної межі любив це місце, прикрашаючи його трофеями з походів і не шкодуючи грошей на меблі та інші необхідні речі для своєї зручності.  У цьому ми з ним були схожі - я теж вважала за краще працювати в комфорті.

 - Тоді я уважно вас слухаю, - насупився Амора.  Глибока зморшка прорізала лоб, даючи зрозуміти, що до моїх слів мілорд має намір поставитися з усією серйозністю.

 - Для початку, я хотіла б запитати... що не так з Лінді?  - заговорила я, все ще не наважуючись відійти від дверей і дивлячись просто в очі чоловікові.  - Не варто хмуритися і говорити, що це не моя справа.  Тому що від того, наскільки чесні ви будете зі мною залежить те, наскільки я зможу відкритися вам.

Обличчя Нейта Амори застигло, і тільки в очах плескалось щось небезпечне, що спалахувало язиками полум'я і погрожувало спопелити мене на місці.  Про дещо можна було говорити з твердою впевненістю - Амора любив дочку і не зробив би нічого, що могло б їй нашкодити.  А ось король... що ж було в голові монарха, якщо він так наполегливо намагався звинватити одного з найвірніших своїх лордів в зраді?

 - Міледі, - глухо, але суворо почав чоловік, нервово відбиваючи дріб пальцями по підлокітнику крісла.  - Ви зараз задаєте небезпечні питання, на які я не можу і не буду відповідати.  Доля моєї дочки вас особисто не стосується зовсім...

- Навіть якщо я вам скажу, що в цих стінах я представлена, як шпигунка короля?  - перебила я чоловіка, ледь втримавшись, щоб не видати того страху, що стиснув нутрощі холодним болючим вузлом і, користуючись німим замішанням Амори, пройшла вглиб кімнати, опустилася в крісло навпроти чоловіка.  Тепер нас розділяв стіл і ціла прірва таємниць, інтриг і недовіри.

Очі чоловіка потемніли, і я з деяким жалем подумала, що так само вони недавно темніли з іншої, більш приємної причини.  І від цього стало боляче і гірко.

 - Не здивований, - сумно посміхнувся Амора, опустивши погляд.  Він хотів здатися байдужим, але в голосі все одно відчувалося розчарування.

 - Поки я не прийняла правил гри його величності, - продовжила я, намагаючись відгородитись від роз'їдаючого болю всередині.  З чого тільки так боляче?  - Мені важливо знати, навіщо королю шпигунка і чому він так наполегливо намагається вас позбутися, що змушує дружину стежити за вами?

Пальці Амори, ритмічно, заколисуюче барабанячі по дереву підлокітника завмерли, застигли.

 - Я повинен вам довіритися?  З якої радості?  - глухо поцікавився мій чоловік.  - Я можу вас викинути з замку.  Або взагалі... вбити.

 - Не можете.  Інакше не одружилися б взагалі.  А вбивство доведеться пояснювати.  Ви ризикнете стосунками з його величністю?  Вважаю, що ні!  - криво і сумно посміхнувшись, зітхнула я.  - Король.  Вся справа в моєму вінценосному дядечкові.  Він вирішує, що ми все можемо.  Як ляльковод смикає за ниточки.  У вас - Лінді, у мене - Шарлі і Анна.  І ми не можемо втекти з-під його управління.  Але... можемо спробувати його обіграти, якщо дуже постараємося.

Амора застиг, дивлячись на мене так, ніби тільки що вперше побачив.

 - Гідна племінниця короля, - скривився він.

 - Я дочка принцеси, - поправила я.  - І дуже сподіваюся, що гідна.

Вибір.  У кожної людини повинен був вибір, нехай і примарний.  Тоді у нього з'являється ілюзія контролю.  Цьому я навчилася у дядька: «Вибирай, мила, або заміжжя і шпигунство.  Або твої сестри постраждають».  Вибір без вибору.  Щось подібне я давала і чоловікові.  Але якщо король грав долями холоднокровно, легко і не замислюючись про чиїсь почуттях, то мені хотілося завити.  Мені важливий був цей чоловік і зараз він віддалявся від мене.  З кожним ударом серця, кожним словом відстань між нами збільшувалася.  І скоро, він знову стане для мене абсолютно чужою людиною.  Але інших варіантів я не бачила.  Брехати і далі?  З цього зовсім нічого доброго не вийде.

 - Лінді особлива, - через неймовірно довгу паузу, кинув Амора.  - Вона пробудила магію древніх.  І... - чоловік запнувся, ніби йому боляче було продовжувати розмову, і я закінчила за нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍