Ліка Радош - Тільки ми, Ліка Радош

Аліна

Стас пішов з Марком обговорити деталі оренди. Я ж залишилась сама в цій квартирі. Вона мені дуже сподобалась. Сама б в такій жила. Даремно, що однокімнатна, зате дуже зручне планування. Ліжко сховане у ніші за дверима, то ж простір в кімнаті відкритий, стоїть старенький диванчик маленький журнальний столик поряд, а напроти розташована славнозвісна меблева стінка нашого Франківського меблевого комбінату "Калина", даремно, що виробника вже давно не існує, зате його вироби ще можна побачити в кожній другій хаті нашого міста. В середині під баром, розташований новий телевізор, який не дуже вписується в цей радянський декор.

Та все ж. Стіни мальовані, не білені. Вікна поміняні, навіть, балкон засклений. А кухня, то зовсім благодать... уже з новими сучасними меблями. Та й ванна недавно постраждала від ремонту, бо вже стоїть і нова плитка, і вмивальники не ті, що нам приходилося бачити, та й все інше, сто відсотків мінялося кілька років тому, а не тоді коли будувався будинок. Дуже вдалий варіант.

Мої думки перериває Стас.

- Подобається? – запитує.

Як на мене, хлопець виглядає трохи напруженим. Чого б це? Навпаки мав би радіти, що нарешті закінчив з цими пошуками. Чи можливо виникли проблеми з орендою.

- Щось не так? Ціна надто висока, чи вона вже не здається в оренду? – перепитую.

- Та ні все добре. Ключі уже в мене. Завтра підпишу договір оренди. З цим все в порядку. Тут справа в іншому. Я хочу тебе ще дещо попросити. – мнеться, зовсім на себе не подібний.

- Якщо ти збираєшся попросити допомогти тобі тут обжитися? Прибратися? Вибрати штори, покривала там? То не хвилюйся, я залюбки. Думаю, ти часто будеш запрошувати мене до себе в гості! Чи не так? – посміхаюся.

Підходжу до хлопця, кладу руки йому на плечі і тягнуся за поцілунком. Проте Стас не підтримує мою ініціативу. Легко торкається моїх губ та відсторонює мене. Продовжує тримає за руки.

- Аліно, я дуже хочу, щоб ти вибрала убрання цієї квартири на свій смак. Якраз тому, що маю надію, що ти переїдеш сюди жити зі мною. – проговорює це і уважно дивиться на мене.

А мене як мішком по голові тріснуло. Щось трохи я випала з реальності.

Як це жити разом? Та я залюбки! І вже хотіла відповісти, проте згадала одну важливу річ. Мої батьки... вони мене приб'ють, якщо я їм пред'явлю, що збираюся жити разом із хлопцем. Про що тут говорити?

Здається моє збентеження помічає і Станіслав.

- Ти збираєшся щось казати, чи так і будеш тримати рот відкритим, і вдавати з себе рибу, що задихається на суші? – жартівник не вдалий.

- Та перестань. Я б з радістю. Але думаю, що це не можливо, зараз. – зрештою відповідаю.

- Чому? – здивовано кидає Стас.

Як мале хлопчисько, чесне слово. Цей вираз обличчя розчарованого хлопчака, який не може повірити, що шоколадку йому не дадуть.

- Ну Стас. Я навчаюся в інституті. Тільки перший курс закінчила, попереду ще як мінімум три роки навчання. Я ніде не працюю, свого доходу не маю ніякого, окрім стипендії. А всім іншим мене забезпечують батьки. – далі говорити не продовжую, Стас хлопець не дурний, сам має зрозуміти мою думку.

- Якщо в цьому проблема, то не хвилюйся. Я заробляю нормально. Я програміст, повір мені в мене не погана зарплата. Нам вистачить.

- Навіть якщо так. Мені це не зручно це по перше. А потім. Мої батьки. Невже ти хочеш, щоб я почала третю світову? Це ж що почнеться, як тільки я заїкнуся про переїзд з тобою.

- А що такого? Ти повнолітня, я також. Та по всьому світі люди тільки й тішаться, коли їхні чада починають самостійне життя.

- По всьому світі може й так? Та ми на Галичині живемо. Тут батьки піклуються про дітей поки останні на пенсію не вийдуть. Та й жити з хлопцем і не одружуватися? Ти що? Це ж зараз таке почнеться?! – продовжую я.

Прекрасно знаю позицію своїх батьків. Навіть, якщо маму можна вговорити. То з татом таки будуть проблеми.

- Але ти ж хочеш зі мною жити? – впертий.

- Так. Я хочу жити з тобою. Проте зараз це не можливо.

- Чому ні? Я ж уже тобі сказав, що витрати на наш побут я візьму на себе. Тобі потрібно тільки зібрати речі і переїхати. З часом батьки приймуть твоє рішення. Моя мама також була не в захваті, коли я заявив, що хочу жити окремо, але уже змирилася. І не відреклась від мене. Ти даремно переживаєш. – продовжує наполягати на своєму Стас.

- Не порівнюй. Ти уже закінчив інститут. Маєш роботу, з, як ти там казав, непоганою зарплатою. До того ж ти старший від мене майже на п'ять років. І твій батько підтримав тебе в цьому рішенні. – відсторонююсь від нього, та намагаюся втовкти йому в голову те, що говорю.

- Вони привикнуть і змиряться. Вони ж тебе люблять. А я тебе в будь-якому випадку підтримаю. Я не кажу, що буде легко. Але якщо ти вирішиш переїхати, вони не мають права тебе зупиняти. Не бійся. Все буде нормально.

Підходить, обіймає, гладить моє волосся та спину. Повільно розслабляюся в його руках. В його міцних обіймах всі мої страхи і переживання справді стають не такі страшні і важливі.

- Нам буде добре у двох. Це буде наш маленький світ. Тільки ти і тільки я. Тільки ми, маленька. Повір це того варте, щоб трохи поборотися з батьками. Вони тебе люблять, довго гніватись не будуть. Чи ти в мені сумніваєшся?

- Плутар, ти страшна зараза! Звичайно я не сумніваюся в тобі. Той час уже давно пройшов. І спокушаєш мене професійно. – бубню йому в груди. – Просто я не боєць. Ти уявляєш, яку війну мені потрібно буде розгорнути?

- Ти ще ЯКИЙ боєць! Сама того не знаєш. Ну то що, маленька? Ми будемо вити тут гніздечко разом? М-м м? – запитує, й одразу цілує. Не дає мені сформувати відповідь. Та що відповідь. Думку вберегти вже не змогла. Так солодко мені було.

- Добре, Плутар. Буду жити з тобою. Вмовив. – приймаю рішення.

А всередині робиться велика порожнеча від хвилювання. Це ж такий важливий крок. Страшно, капець. Це ж на що я щойно погодилась.

- Не хвилюйся. Я буду з тобою, коли ти скажеш батькам, що плануєш переїхати. – продовжує заспокоювати Стас. – Може сьогодні і скажемо їм.