Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

До Києва ми вирушили аж через кілька годин. Добрі люди з «Кози» підшукали нам тіснуватий бусик на сімох пасажирів. Ми запакувалися в нього всі включно з нашим восьмим товаришем контрабасом.

У водія того ранку на Майдані було поранено сина. «Відвожу вас, а назад везу малого», — казав чоловік. Але де там! «Тату, — відповідав йому син телефоном, — у мене всьо клас: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся, ніде не їду. Ви краще хлопців заберіть, у них тяжче».

І як не перемогти з такими людьми?

На Житомирській трасі запам’яталася довжелезна колона швид­ких допомог із Рівного до Києва, десяток карет. У Києві їх ни­ні не вистачає, а Рівне від Києва в чотирьох годинах їзди. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!

Усі під’їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися дедалі потужніші блокпости самооборони. Люди організовувалися за лічені години, просто на очах вириваючи свою землю з-під влади режиму.

Слово «ми» у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше — МИ.

21 лютого в Києві ми (менше «ми», наша мандрівна трупа), закінчивши репетицію в Молодому театрі, зійшли вниз до Хрещатика. Топографічно це був Хрещатик, а в широкому сенсі той-таки Майдан, його територія, місто в місті. Востаннє я був на ньому рівно тиждень тому, ще за «перемир’я». Різниця приголомшувала. Після останніх найтяжчих днів і ночей він жахливо почорнів — і хідники, і стіни, й дерева, й обличчя. Здавалося, чорний пил настільки глибоко пов’їдався в ці риси, тріщини та шрами, що його вже з них не вимити. Ніби шахтарі Донбасу вийшли раптом масово на Майдан просто з шахт, не вмившись після зміни. Тільки чомусь у камуфляжах і зовсім не в шахтарських касках.

Так, вогонь. Це він повипалював усе, до чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів.

Бруківки під ногами фактично не залишилося. Колись її називали зброєю пролетаріату.

Повз нас пронесли дві відкриті труни із Загиблими. Незліченні перехожі зупинялися, знімали шапки і хрестилися. Насправді того надвечір’я слід було терміново шукати труни для завтрашнього врочистого поховання — цілу сотню небесних трун.

Виставу ми знову починали тишею. Й потім, по закінченні вистави, нам так само надривно аплодували. Анатолій сказав, що не міг стримати сліз. Підійшла Юля, та сама, волонтерка медичної служби, з нею був киянин Володимир, на Майдані також, як і Юля, провів усі три місяці, останніми тижнями довозив туди переважно шини. «Мені здається, — сказав він про виставу, — ідея така, що хоч за скільки продай душу, все одно продешевиш».

Я вирішив, що так, мабуть, і є. Тобто наша вистава про те, що душу продати неможливо. Я нарешті й сам це зрозумів і дуже здивувався, як це я, автор, не міг цього збагнути раніше. Мені для цього потрібен був посередник. Або посланець. Незнайомий Володимир, володар шин.

22 лютого я ледь не вмер від щастя. Вранці подзвонив Дмитро і запропонував мені екскурсію Межигір’ям. Перед самим Новим роком ми з Дмитром, купою знайомих та ще десятком тисяч протестувальників уже ганяли туди, щоб відкрити раптовий другий фронт просто перед брамою Людожера. Тоді всі шляхи і підступи нам перекрили внутрішні війська, за якими стояли беркути, за якими ще якісь підрозділи в чорному — остання лінія охорони, довершені природні вбивці, тонтон-макути.

22 лютого нікого з них не стало. Вони розійшлися, розбіглися, розтанули, зникли, згинули — ніби й не існувало їх. Межигір’я стояло відкрите й беззахисне — з усіма леґендарними страусами, верблюдами, грецькими руїнами, екзотичними рослинами і птахами, награбованими в музеях картинами, золотими батонами й унітазами, з усім добром, яке з нього не встигли (не захотіли?) вивезти. І без Януковича.

Янукович утік?! Революція перемогла?!

Я з усіх сил заспокоював збожеволіле, готове розірватися щосекунди серце, ковтаючи паранормальні дози корвалолу. Було б несправедливо й неправильно, якби воно відмовило саме такого дня.

Мене попустило щойно в нічному потязі. Ми вирушали з Києва до Запоріжжя. Про нього я знаю не так і багато: металургія, хімія, енергетика, комуністичні радянські традиції, розчарування, депресії — все те, чим завжди так радо послуговуються іноземні знавці, говорячи про безнадійну розділеність України на «проєвропейський Захід» і «проросійський Схід». Запоріжжя — це начебто він і є, «проросійський Схід» у цілком очевидній формі.

Тим часом ЄвроМайдан у Запоріжжі тривав, починаючи з найперших днів. Для мене було важливо знати про це. У незліченних інтерв’ю для західних медій я де міг повторював: це неправда, що люди повстали тільки в Києві й на Заході — у Харкові, Донецьку й Запоріжжі також. І навіть у Сімферополі. Так, їх там менше, але тим цінніша їхня відвага.

У Запоріжжі нас дуже чекали. Зала, де ми грали виставу, була страшенно холодна, неопалювана