Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

(місто енергетиків!), але вона реаґувала з особливим болісним очікуванням і внутрішнім жаром. Тобто Марк даремно хвилювався за здоров’я свого контрабаса. Після хвилини мовчання хтось у залі вигукнув «Слава Україні!», а всі відповіли. «Слава Запоріжжю», — подумав я.

Того ж вечора місцеві анархісти подарували мені книжку про Махна та його рух із надписом: «Брату Юрию от запорожских махновцев». Захотілося ще сильніше повірити у спільне майбутнє всіх вільних людей нашої вільної країни.

Насправді все було значно гірше. У нічному місті орудували озброєні банди напівкримінальних гопників, цих останніх виплодків режиму. Хтось усе ще віддавав їм накази й роздавав гроші. За вікнами нашої театральної зали починалася велика темрява з пострілами, цькуваннями, вламуваннями до помешкань і дуже незрозумілою перспективою. Нині, коли я пишу ці рядки, вона ще незрозуміліша.

І коли наступного дня ми їхали до Одеси, я вкотре переконався в тому, яка занедбана, пограбована, покинута й досі нікому не потрібна ця безмежна територія обабіч нашого шляху. Здавалося, ніби з усієї поверхні країни треба якнайбезжальніше зішкребти верхній шар завтовшки хоча б із півтора-два метри і щойно відтак, розрівнявши як слід новоутворене порожнє місце, розпочати невдячні роботи із закладання справжніх і правильних підвалин.

Дорогою холоднішало й сутеніло.

9. Одеса

В Одесі ж випав сніг. Привалене і трохи приголомшене колоніальне південне місто все одно чинило опір усіма своїми кущами, деревами, брамами і балконами. Сніг був проминальний, а Одеса, як здавалося, вічна.

За дві години до вистави ми скінчили останню репетицію й вийшли прогулятися. Море було десь тут. На Французькому бульварі ми повернули праворуч і збігли стрімкими сходами якогось парку просто на берег. Хотілося, поки цілком не стемніло, побачити, як на море падає сніг. Воно і справді здавалося чорним. Ми підійшли до нього впритул аж на краєчок пляжного хвилеріза.

Ще крок — і нас, ніби чорною хвилею, накрило б майбутнє.

04/2014
Олександр БОЙЧЕНКО

— літературний критик, перекладач, есеїст. Народився у 1970 році. У 1992 р. закінчив Чернівецький національний університет ім. Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». 1996 року в Інституті літератури ім. Шевченка АН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Суд над Сократом у європейській літературі: функціонування традиційної структури». У 1995-2008 рр. викладав зарубіжну літературу й теорію літератури в alma mater. Від 2008-го у вільному плаванні. Разом із Ю. Андруховичем був співредактором Інтернет-часопису «Потяг76», який видавався і в паперовій версії. Переклав з польської роман Даніеля Одії «Тартак», кілька п’єс Міхала Вальчака, Малгожати Сікорської-Міщук, Павла Демірського, Міхала Задари, а також малу прозу Марека Гласка, Юзефа Гена, Анджея Стасюка, Ольги Токарчук etc. Лауреат премії «Книжка року» («Щось на кшталт шатокуа», 2003, художня есеїстика). Крім названої, автор книг есеїв: «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої серед чужих» (2012). Живе і працює в Чернівцях.

Суцільна загадка Революції

Майдан 2004 року я від самого початку переживав як свій Майдан, як особисту справу. І був я там не тому, що аж так фанатично підтримував Ющенка, а тому, що з першого погляду навіки зненавидів Януковича. Просто ідіосинкразія якась: щойно побачу цю харю або навіть прізвище почую — відразу одночасно хочу блювати і стріляти. Крім того, в 2004 році я був відносно молодим, у віці, коли якраз треба виходити на площі, протестувати, боротися за свободу. Щоправда, жодних коктейлів Молотова тоді у нас не було, як і, до речі, кривавого фіналу. У цьому, мабуть, і є головна відмінність Помаранчевої революції від Євромайдану.

Втім, Євромайдан — назва не зовсім адекватна. А придумати якусь кращу я не можу, бо нинішня революція є для мене суцільною загадкою. Коли в листопаді трохи людей вийшло на Майдан, я був за кордоном і, правду кажучи, не зовсім розумів, чого вони добиваються. Щоб урка Янукович послухав їх, щиро перейнявся європейськими цінностями і почав євроінтеграцію? Янукович знає одну, точніше, двоєдину цінність: влада й бабло. Так, якби цей упир зміг «розвести» Європу на гроші, та ще й забезпечив би собі європейську підтримку на майбутніх виборах, то він би, може, підписав Вільнюську угоду. Повторюю: заради бабла і влади, а не заради абсолютно незнаних йому цінностей. І саме тому я не хотів, щоб він ту угоду підписував, а отже, входив в історію України як євроінтегратор і залишався на другий президентський термін. Коротше кажучи, цього разу я до Києва не збирався. Але потім стався перший розгін Майдану, жорстоке й безглузде побиття мирних людей — ну і довелося їхати.

І власне той розгін є для мене першою загадкою. От я намагаюся поставити себе на місце Януковича. Хоч би який він був олігофрен, але мусив розуміти, що найлегший спосіб зберегти владу — це просто ігнорувати невеликі протести. Нечисленна група людей, на вимоги якої влада не звертає уваги, рано чи пізно втомиться і розійдеться. Янукович зробив навпаки — і викликав гнів мільйонів. Аж так не розумів психологію народу, яким керував?

Далі — ніч на 11 грудня. Ми тоді зустрілися з Юрком і Ніною Андруховичами. Ще з нами був Андрій Любка, який і сказав, що сьогодні можна йти спокійно спати, бо Кетрін Ештон у Києві, не будуть