Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

же вони на її очах нас штурмувати. Так ми й зробили. Тільки я пішов не на свою тимчасову квартиру, а разом з Андруховичами на ту, де вони зупинилися, поблизу Михайлівської площі. Було вже по дванадцятій, ми сіли щось перекусити, увімкнули Громадське — і невдовзі бачимо: почалося. На екрані картинка виглядала страшнувато, здавалося, що це кінець Майдану, людей мало, з усіх боків тиснуть «космонавти», б’ють дзвони Михайлівського собору… Без особливої надії, просто тому, що так треба, ми знову збігли на Майдан. Добре пам’ятаю свій незвичний стан тієї ночі, суміш куражу й тривоги, було таке відчуття, ніби береш участь у якійсь вирішальній події, але водночас дивишся на себе збоку. Я писав потім про це в тексті «Стан облоги».

«І ось я стояв там, дивився на себе сторонніми очима, зачудовано розглядав позичений танкістський шолом на власній голові і думав про Альбера Камю. Чесне слово. Стояв і думав про Альбера Камю, усвідомлюючи, наскільки це абсурдна в екзистенціалістському значенні слова ситуація — стояти на Майдані і думати про Альбера Камю... про його роман «Чума» і героя цього роману лікаря Ріє... На відміну від багатьох своїх наївно-оптимістичних чи просто далеких від медицини співгромадян, він розпізнає чуму задовго до повномасштабного спалаху епідемії. І всіма силами протистоїть їй. Ріє розуміє, що пошесть сильніша за нього і здатна викосити чи не половину населення. Він знає, що сироватка наразі не діє і що чума не заспокоїться, доки не досягне піку своєї могутності, й аж тоді, можливо, почне захлинатися надміром самої себе... Але він продовжує боротьбу. Хоча б тому, що в іншому випадку його існування втратить сенс. І ще тому, що в життєвій філософії також є аксіоми, які не потребують доведень. Зокрема: незалежно від того, хто в підсумку виграє, людина, якщо вона хоче залишатися людиною, за жодних обставин не має права ставати на бік чуми».

Пізніше, оцінюючи сили, я зрозумів, що якби нас справді хотіли тієї ночі «зачистити», то вони легко б це зробили. Чому нас не змели? Бо не захотіли? Навіщо тоді було починати всю забаву, та ще й у присутності Ештон і під пильним наглядом телекамер? Адже влада знову в такий спосіб виразно сама собі шкодила. Загадка. Як і все, що відбулося потім. Хто стріляв на два боки, ким були ті невідомі провокатори? Хотілося би бодай до кінця життя почути їхні імена. Як на мене, прослідковується цікава тенденція: щоразу, коли Майдан починав маліти і втомлюватися, влада давала новий привід для загального обурення, і люди знову масово з’їжджалися до Києва. Навіщо режим, по суті, власними руками кілька разів підсилював революцію, коли в його інтересах було заспокоєння, а не ескалація конфлікту? І чому, почавши розстріли, вони їх не продовжили? Чому після 20 лютого Янукович раптом відвів війська і втік? Не розумію. Якби вся ця беркутня та інша озброєна до зубів сволота стояла на місці, ми ж не мали б жодного шансу прорватися ні до Адміністрації президента, ні до Межигір’я. Якщо все це замутив Янукович, то він дійсно найбільший недоумок в історії світової політики. Але чи не було все це від самого початку й до кінця, тобто від першого розгону Майдану до втечі Януковича планом Путіна? Щоб могти тепер робити те, що він робить. Чи не були ми всі, євромайданівці, пішаками в руках кремлівського гобліна? У такому разі виходить, що саме Путін нашою революцією і керував...

З іншого боку, де були наші опозиціонери, «Самооборона», а передусім «Правий сектор» 19-20 лютого? Жертвами масакри на Інститутській стали люди, які не належали до організованих формацій, а просто кинулися на допомогу, побачивши, що коїлося на Майдані попередньої ночі. Чому цих непідготовлених людей ніхто не попередив, не зупинив, коли вони полізли під кулі? А особливо нестерпною є думка, що ці жертви можуть виявитися марними. Так, ми скинули Януковича, але якщо замість нього до влади прийде щось не набагато краще, то навіть цю, сповнену героїзму, революцію не можна буде назвати революцією, бо справжня революція змінює не лише владу, а й систему влади.

Звісно, я бачу не лише погане. Навіть навпаки: я бачу дуже багато втішного. Як і 2004 року, велика частина українського народу показала себе з якнайкращого боку. Знову згадуючи Камю, можна сказати, що все-таки існує більше підстав поважати людей, ніж зневажати їх. Він це сказав на основі досвіду Другої світової війни. Певно, така людська психологія: у нейтральні часи люди переважно перебувають в якійсь політичній апатії і не мають мож­ливості продемонструвати, якими вони є. Аж поки не стаються події, коли доводиться визначатися, вибирати свій бік барикад і нарешті показати, що ми вміємо бути і добрими, і солідарними, і безкорисливо допомагати ближньому. І під час революції таких прекрасних людей виявилося на диво багато. Аж ми вже почали говорити про себе як про найкращий народ на світі. Ну це, звичайно, перебільшення. Ми не найкращий, але й не найгірший народ, це точно. (Ми, принаймні частина нас, просто вже готові стати нормальним народом…)

Днями я закінчив редагування перекладу двох книжок польського репортажиста Ришарда Капусцінського — «Імператор» і «Шахіншах». Про революції 70-х років минулого століття в Ефіопії та Ірані. Він пише, що бачив 27 революцій у країнах «третього світу», тобто приблизно таких, як Україна, і завжди повторювалося одне й те саме: зловживання з боку влади, наростання бунту, чудова поведінка простих людей, повалення режиму, а потім — хаос, розгублення, розчарування і, на жаль, ще гірша ситуація, ніж була до революції. Зрозуміло, що для кожного українця його життя й країна є центром, навколо якого все обертається, це логічно. А все ж корисно знати і про чужий подібний досвід.

Як, ви думаєте, виглядала іранська революція 1978-79 років? Теж мільйони людей вийшли на вулиці протестувати проти шаха. Ось іде містом величезна колона протестувальників, а по боках хлопчики-добровольці збирають сміття у мішки, мовляв, революція революцією, але ми залишимо після себе чисті вулиці. Проходячи повз лікарню, колона