Антон Дмитрович Мухарський - Майдан. (Р)Еволюція духу

затихає, щоб не тривожити хворих. Отож, вони такі солідарні, виявляють свої найкращі риси, навкруги — самоорганізація й взаємодопомога, всі так собою пишаються, нема жодного хуліганства, влада стріляє, люди продовжують боротися. І перемагають: шах утік. Але що робити далі? Настає апатія, поступово в таборі переможців починається гризня, і як результат: до влади дориваються найгірші з тих, хто брав участь у революції. І ця фундаментально-ісламістська братія врешті-решт встановлює такий режим, що попередній шах видається просто добрим дідусем. І люди вже й самі не знають: чи то тішитися, які вони молодці, а чи плакати, які вони ідіоти, з огляду на кінцевий результат їхньої революції.

Це в Ірані, а кілька років перед тим подібне відбулося в Ефіопії. Революція змітає злого імператора. Ефіопи, як і ми, вже говорили, що їхній правитель маразматик, негідник, який довів країну до ручки. Цікаво, що цей імператор, Гайле Селасіє, багато років правив під гаслами покращення, прогресу, модернізації і всього того, що плели у нас регіонали з Януковичем. Що ж, оточення імператора справді відчувало покращення, а довкола бідота, і чим далі від столиці, тим гірше… Одне слово, люди повстали, почали — студенти, потім долучилися військові. А що в підсумку? Після кількох років смути до влади прийшов такий персонаж на ім’я Менгісту Гайле Маріам, пам’ятаю його з програми «Время» брежнєвських часів. То за роки його «мудрого правління» від голоду померли сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Починалося все загальнонародним піднесенням, а закінчилося повним крахом економіки, розвалом країни і втечею товариша Маріама. Ясна річ, я маю надію, що до іранського чи ефіопського варіанту у нас справа не дійде, але симптоми і породжена ними тривога є. Особливо — через сусідство Росії.

Ми маємо ще проблему, яку можна сформулювати так: «Схід і Захід разом?». Соборники кажуть, що разом. Я і кілька відоміших за мене людей кажуть, що ні. Потиху починаються взаємні звинувачення. Соборники називають нас сепаратистами і твердять, що це ми винні у подіях в Криму та на Донбасі. Для мене це звучить дивно. Уявіть собі лікаря, який ставить пацієнтові діагноз. Якусь, припустимо, гангрену. І каже: шановний, треба відрізати кінцівку, бо помрете. Пацієнт не слухає, а коли невдовзі настає смертна година, починає нарікати на лікаря. Так, наче це лікар йому ту гангрену влаштував. Тоді як лікар лише констатував факт і пропонував порятунок. Заявляю однозначно: у тому, що Росія нині має змогу трясти всією Ураїною, винні саме соборники з їхньою двадцятилітньою брехнею. Держава не може мати у своєму складі територій, населення яких ненавидить саму цю державу. Якщо є достатньо сил, треба переробити таке населення. Якщо немає — а це якраз наш випадок, — треба відпустити з миром такі території. Галичани і кримчани — один народ? Щось я не можу собі уявити, щоб, скажімо, в Тернопільську область увійшли російські війська, а місцева людність у відповідь вийшла зустрічати їх хлібом-сіллю і, несамовито радіючи, заспівала гімн СССР. Не є ми одним народом і немає у нас ніякого, як говорив один непритомний пасічник, запасу міцності.

Мені тепер пригадується перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. Відомо, це був великий політик, стратег і так далі. І ось він свого часу втрутився в далеке, здавалося б, від президентських справ філологічне питання. Йдеться про так званий «Краледворський рукопис». На початку ХІХ століття, коли в Європі панувала мода на всіляку фольклорну старовину, двоє чеських патріотів — Лінда і Ганка — вирішили й собі склепати «давньочеську» ліро-епічну збірку — про якихось незнаних раніше королів, татарську навалу... Зрештою, тоді багато хто так робив, а декотрі, як-от Юрко Винничук у «Плачі над градом Кия», і в наші дні інколи в такий спосіб розважаються. Але одна справа — розважатися містифікаціями, а інша — серйозно видавати їх за пам’ятки рідної культури. Так-от, чехам дуже хотілося мати таку пам’ятку, тож вони багато років сприймали «Краледворський рукопис» за автентичний матеріал. Може, хтось і здогадувався, що це підробка, але вважав, що з патріотичних міркувань не гріх і збрехати. Натомість Масарик категорично виступив проти видавання бажаного за дійсне. Так, дуже добре було б мати подібний рукопис, який доводить, що ми давній великий народ і багато століть тому створювали шедеври. Але якщо такого рукопису нема, то його нема. Брехня має бути названа брехнею — і край, ось такий категоричний імператив. Мені особливо подобається аргументація Масарика. Він вважав, що не можна будувати ідентичність народу на підробці. І що брехати з патріотичних міркувань — ще гірше, ніж просто брехати. Бо коли ти брешеш заради особистої користі, ти дискредитуєш лише себе як брехуна. А якщо брешеш в ім’я патріотизму, то заразом дискредитуєш і патріотичну ідею. На щастя для чехів, переміг саме погляд Масарика. Може, тому вони й живуть сьогодні незрівнянно краще за нас...

Чи ми перемогли цієї зими? Не знаю, ще нічого не закінчилось. Подивимось, як пройдуть вибори, хто стане президентом, а головне — як ми дамо собі раду з Росією і «юго-востоком». Хоча... Про неоднозначність перемоги як такої я теж писав у згадуваному «Стані облоги»:

«... у певному віці сам вираз «віра в перемогу» починає звучати надто знущально. Віра в перемогу? Прекрасна річ. Якщо ви — спортсмен або курсант військового училища, вам просто необхідно вірити в перемогу. Бо як би інакше можна було витримати розкинуте попереду ціле життя, приречене проминути в марному очікуванні на ту найважливішу мить, яка все одно ніколи не настане? Але якщо ви вже трохи пожили на цьому світі і встигли до нього придивитися, то на зміну вашій вірі приходить знання: людині не судилося перемогти. Та що там перемогти — людині й позмагатись як слід не судилося. Судилося лише вийти на поле життєвої битви і тинятися ним, тинятися, щоб нарешті відчути свою повну безпорадність, безглуздість і відчай. Ну, принаймні так вважав один із персонажів Фолкнера... Приблизно такими роздумами я підбадьорював себе і раптом зауважив, що небо над Інститутською почервоніло. Наших ставало все більше, все частіше зустрічалися обличчя знайомих і друзів. А потім на Майдані зовсім розвиднилося. Бацили за