Ден Браун - Код да Вінчі

Бурже, там приватне летовище. Раз на два тижні я літаю до свого лікаря в Англії та плачу певну суму за цей привілейований переліт в обидва боки.

— Мсьє, — спитав Ремі, — ви справді збираєтесь назавжди повернутись до Англії?

— Ремі, тобі не варто непокоїтись, — запевнив його Тібінґ. — Те, що я повертаюсь до володінь Королеви, не означає, що я збираюся до кінця своїх днів їсти сосиски та картопляне пюре. Я сподіваюся, ти поїдеш зі мною. Я куплю собі віллу в Девоні, і ми перевеземо туди всі наші речі. Це чудова пригода, Ремі, просто чудова!

Зв’язаний у багажнику «рендж ровера», Сайлас задихався. Його руки було заведено назад і міцно прикручено до кісточок кухонною мотузкою та клейкою стрічкою. Кожна вибоїна на дорозі спричиняла біль його зв’язаним плечам. Добре, що ті, хто захопив його, зняли з нього волосяницю. Через клейку стрічку він не міг дихати ротом, лише носом, але його ніздрі поступово забивалися пилюкою з багажника, у який його запхали. Він почав кашляти.

— Я думаю, він задихається, — впевнено сказав француз за кермом.

А британець, який нещодавно вдарив Сайласа своїм костуром, перегнувся через сидіння і холодно нахмурився, звертаючись до нього.

— На щастя для тебе, ми, британці, оцінюємо людей за їхньою співчутливістю не до друзів, а до ворогів.

Британець перегнувся, схопився за край клейкої стрічки на роті Сайласа і швидким рухом зірвав її.

Сайлас відчув, що його губи ніби обпекло вогнем, але повітря, яке увійшло в його легені, здається, надіслав сам Господь.

— На кого ти працюєш? — спитав британець.

— Я виконую роботу Господа, — Сайлас плюнув, хоча дуже боліло в щелепі в тому місці, де жінка вдарила його ногою.

— Ти працюєш на «Opus Dei», — сказав чоловік ствердно, а не запитально.

— Ти нічого про мене не знаєш.

— Навіщо «Opus Dei» наріжний камінь?

Сайлас не збирався відповідати. Наріжний камінь був виходом на Святий Грааль, а Святий Грааль був ключем для захисту віри.

— Я працюю на Господа. Наш шлях небезпечний.

І в задушливій темряві Сайлас молився.

«Диво, Боже, пошли мені диво!»

Він не міг знати, що за кілька годин матиме його.

— Роберте, — Софі дивилася на нього, — у вас якийсь дивний вираз на обличчі!

Ленґдон знову глянув на неї. До нього навідалась неймовірна думка. Невже все може бути аж так просто?

— Мені треба скористатися вашим мобільним телефоном, Софі.

— Зараз?

— Гадаю, що зможу щось з’ясувати.

Софі недовірливо глянула на нього:

— Не думаю, щоб Фаш прослуховував його зараз, але спробуйте говорити не більше хвилини.

І вона простягла йому телефон.

— Як мені набрати Сполучені Штати?

Розділ 55

Нью-йоркський видавець Джонас Фаукман саме вклався спати, коли задзвонив телефон. «Пізненько», — сердито подумав він, беручи слухавку. Лінія клацнула:

— Джонасе?

— Роберте? Навіщо ти будиш мене серед ночі?

— Джонасе, перепрошую, — сказав Ленґдон. — Я дуже коротко. Мені справді дуже потрібно знати. Рукопис, який я дав тобі. Мені треба знати, чи надсилав ти копії кому-небудь, щоб дібрати цитати на обкладинку, і не сказав мені про це?

Фаукман вагався. Найновіший рукопис Ленґдона, його книга про поклоніння богиням, містила кілька розділів про Марію Магдалину, які мали б викликати велике здивування, і Фаукман не хотів друкувати його, хоча й з обґрунтованими доказами і посиланнями на документи, без бодай кількох відгуків поважних експертів у царині мистецтва. Він вибрав з десяток імен мистецтвознавців і розіслав їм рукопис, додавши чемні листи з проханням написати коротку оцінку на обкладинку книги. Як свідчив його досвід, більшість людей позитивно реагувала на можливість побачити своє ім’я надрукованим.

— Джонасе, — наполягав Ленґдон, — ти надсилав мій рукопис, чи не так?

Фаукман насупився.

— Я хотів зробити тобі сюрприз відгуком однієї людини!

Мовчання.

— Ти надіслав мою книгу кураторові Лувру?

— То що тут такого? Його книги є у твоєму списку літератури, це ж елементарно — звернутися до Соньєра!

Мовчання на протилежному кінці дроту було тривалим.

— Коли ти надсилав?

— Десь місяць тому. Ще й зазначив, що ти скоро будеш у Парижі, і запропонував вам поспілкуватися. То ви зустрічалися? — Фаукман замовк, протираючи очі. — Зачекай, ти ж збирався бути в Парижі на цьому тижні?

— Я в Парижі.

Фаукман сів у ліжку.

— То ти бачив Соньєра? Йому сподобався твій рукопис?

Але Ленґдон урвав зв’язок.

А в «рейндж-ровері» Лью Тібінґ голосно сміявся.

— Роберте, ви кажете, що написали книгу, в якій розбираєте історію таємного товариства, і ваш видавець надіслав її члену цього товариства?

— Очевидно, що так, — визнав Ленґдон.

— Тож запитання на мільйон доларів, — спитав Тібінґ сміючись, — яка була ваша позиція стосовно Пріорату Сіону, позитивна чи негативна?

Ленґдон цілком розумів підтекст запитання Тібінґа. Багатьох істориків цікавило, чому Пріорат Сіону і досі ховає документи Сангрил; багато хто відчував, що цю інформацію треба було б розповісти світові вже багато років тому.

— Я просто подав історію братства й описав їх як релігійне товариство тих, хто поклоняється богині, як охоронців Грааля та хранителів старовинних документів.

Софі глянула на нього.

— Ви згадували наріжний камінь?

Ленґдон здригнувся. Так, він згадував. Багато разів.

— Я писав про ймовірний наріжний камінь як приклад того, наскільки далеко Пріорат піде, захищаючи документи Сангрил.

Софі була вражена.

— Я гадаю, це пояснює «P. S. Знайти Роберта Ленґдона». Отже, ви брехали капітану Фашу.

— В чому? — спитав Ленґдон.

— Ви сказали йому, що ніколи не листувалися з моїм дідусем.

— Я й не листувався. Це мій видавець надіслав йому рукопис.

— Подумайте про це, Роберте. Якщо капітан Фаш не знайде конверта, в якому ваш видавець надіслав рукопис, або супровідного листа, він може подумати, що листа надсилали ви. Або ще гірше, що ви вручили все це особисто і не сказали правди.

Коли «рейндж-ровер» прибув на летовище Ле Бурже, Ремі під’їхав до невеличкого ангару в дальньому кінці льотного поля. Чоловік зі скуйовдженим волоссям у пожмаканому комбінезоні кольору хакі вибіг, махаючи руками й відчиняючи величезні рифлені металеві двері, щоб вивести блискучий срібний літак, який був усередині.

Ленґдон глянув на сяючий фюзеляж.

— Це і є «Елізабет»?

Тібінґ усміхнувся:

— Пересувається швидше, ніж потяг через Ла-Манш.

Чоловік у хакі заквапився їм назустріч, увімкнувши вогні.

— Майже готова, сер, — він говорив із британським акцентом. — Перепрошую за затримку, але ви звернулися так несподівано.

Він завмер, коли вся група вилізла з машини.

— Я і мої супутники маємо термінові справи в Лондоні. У нас нема часу. Прошу, будьте готові до негайного вильоту, — сказав Тібінґ.

— Дуже перепрошую, сер, але я маю дозвіл везти лише вас і вашого мажордома. Я не можу брати іще пасажирів.

— Річарде, — тепло всміхнувся Тібінґ, — дві тисячі фунтів стерлінгів кажуть, що ви можете взяти моїх гостей, — він обернувся до «рейндж-ровера», — і цього нещасного хлопця в багажнику.

Менш ніж за п’ять хвилин