Ден Браун - Код да Вінчі

два двигуни здіймали літак «Хоукер-731» у небо із силою, яка вивертала нутрощі. Льотне поле за вікном зменшувалось із дивовижною швидкістю.

«Я тікаю з країни, — думала Софі, зіщулившись на шкіряному сидінні. До цієї миті вона могла виправдати свою гру з Фашем в кота й мишки: — Я намагалась захистити невинну людину. Я намагалась виконати волю свого померлого дідуся». А тепер вона тікала з країни без документів, у товаристві людини, яка в розшуку, зі зв’язаним заручником на борту. Якщо існувала якась «лінія розумності», то саме зараз вона перетнула її. На швидкості, близькій до надзвукової.

Вона сиділа поряд із Ленґдоном і Тібінґом біля кабіни пілота. У хвостовій частині літака в окремій зоні біля туалету мажордом Тібінґа Ремі вартував ченця-альбіноса, який лежав зі зв’язаними руками й ногами, наче своєрідний вантаж.

— Перед тим, як зосередити увагу на наріжному камені, — сказав Тібінґ, — чи дозволили б ви мені сказати кілька слів? — його голос звучав поважно. — Друзі мої, як особа, яка провела своє життя в пошуку Грааля, відчуваю зобов’язаним попередити вас, що ви стаєте на стежку, з якої нема вороття, хоч би якою небезпечною вона не була. — Він обернувся до Софі. — Міс Неве, ваш дідусь дав вам цей криптекс, сподіваючись, що ви оберігатимете таємницю Святого Грааля.

— Так.

— Тож зрозуміло, ви відчуваєте, що зобов’язані йти цією дорогою, куди б вона не вела.

Софі кивнула, хоча відчула, що для неї важливою є й інша мотивація. «Правда про мою родину». Хоча Ленґдон і говорив їй, що наріжний камінь не мав нічого спільного з її минулим, вона все ще відчувала, що до цієї таємниці впліталося щось глибоко особисте.

— Ваш дідусь і троє інших загинули цієї ночі, — продовжував Тібінґ, — і вони це зробили, щоб не віддати наріжний камінь церкві. До володіння ним підбирається «Opus Dei». Ви розумієте, що все це накладає на вас виняткову відповідальність. Вам вручили смолоскип, вогонь, запалений дві тисячі років тому, якому не можна дозволити згаснути. Він не повинен потрапити в чужі руки, — він замовк, глянувши на палісандрову скриньку. — Я розумію, у вас не було вибору в цій справі, міс Неве, але ви маєте або взяти цю відповідальність повністю на себе… або передати її комусь іншому.

— Мій дідусь дав мені цей криптекс. Я певна, він вважав, що я зможу прийняти його.

Тібінґ став бадьорішим, але ще не до кінця впевненим.

— Добре. Сильна воля необхідна. Але чи розумієте ви, що в разі, якщо наріжний камінь відкриється, це буде ще більшим випробуванням?

— Це чому?

— Моя люба, уявіть собі, ви раптом тримаєте мапу, за якою знаходите місце схованки Святого Грааля. У цей момент ви володієте істиною, яка може безповоротно змінити історію, істину, яку людина шукала протягом століть. Чи розкриєте ви цю таємницю світові? Людину, яка вчинить таке, шануватимуть одні й зневажатимуть інші. Чи є у вас сила, необхідна виконати таке завдання?

— Я не знаю, чи то я прийматиму рішення, — відповіла Софі, помовчавши.

Брови Тібінґа злетіли вгору.

— Не ви? Як не власник Грааля, то хто?

— Братство, яке так довго зберігало цю таємницю.

— Пріорат? — скептично спитав Тібінґ. — Але як? Цієї ночі братство було розбито. Хтось виявив особи чотирьох головних його членів і вбив їх. Я б не довіряв нікому, хто зараз говоритиме від імені братства.

— То що ви пропонуєте? — спитав Ленґдон.

— Роберте, вам відомо, Пріорат оберігав істину всі ці роки, щоб поховати її навіки. Вони чекали слушного історичного моменту, щоб поділитися зі світом цією таємницею.

— І ви вірите, що зараз настав цей момент? — спитав Ленґдон.

— Так, абсолютно! І, крім того, якщо Пріорат не мав наміру оголосити про цю таємницю, чому на нього напала церква?

— Цей чернець іще не сказав, яка була його мета, — заперечила Софі.

— Мета того ченця — то мета церкви, — відповів Тібінґ, — знищити документи, які викривають велику брехню. Церква підійшла до цього ближче, ніж будь-коли, і Пріорат довірив цю таємницю вам, міс Неве. Я вірю, що завдання збереження Святого Грааля однозначно включає виконання останнього бажання Пріорату розповісти правду світові, тож це важливо, що ви вже почали думати над тим, що трапиться, коли нам пощастить відкрити наріжний камінь.

— Джентльмени, — твердо відповіла Софі, — згідно з вашими ж словами, не ви знаходите Грааль, а Грааль знаходить вас. Я усвідомлюю, що з якоїсь причини Грааль знайшов мене, і коли настане час, я знатиму, що робити.

Обидва чоловіки були вражені.

— Отож, — сказала вона, вказуючи на палісандрову скриньку, — повернімося до неї.

Розділ 56

Тільки-но «Хоукер» набрав висоту і взяв напрямок на Англію, як Ленґдон обережно взяв палісандрову скриньку зі своїх колін, де він тримав її під час зльоту.

Знявши гачки й піднявши кришку, він тепер зайнявся не добором коду, щоб відкрити криптекс, а крихітною дірочкою на верхній частині кришки. За допомогою кінчика своєї ручки він обережно скинув троянду і відкрив доступ до тексту під нею. «Sub Rosa», — занурився він у роздуми, сподіваючись, що свіжий погляд на текст принесе ясність. Він схилився над коробкою і став роздивлятися дивний текст.

— Лью, я не можу зрозуміти, що це за мова. Я думаю, це якась старовинна мова на кшталт давньоєврейської або арабської, але я не певен.

Підсунувшись ближче, Тібінґ узяв коробку з рук Ленґдона і наблизив її до себе. Але його запал швидко згас.

— Я здивований, — сказав він, — але раніше я ніколи не бачив цієї мови.

— А можна мені? — спитала Софі.

Тібінґ удав, ніби не чує.

— Лью, — повторила вона, даючи зрозуміти, що також братиме участь у цій дискусії, — чи можу я глянути на скриньку, яку зробив мій дід?

— Звичайно ж, люба, — сказав Тібінґ, підштовхуючи скриньку до неї, хоча вважав, що Софі Неве не може бути гравцем у тій грі. Якщо британський королівський історик і гарвардський експерт із символіки не могли ідентифікувати, що то за мова…

— О, — вигукнула Софі за секунду, роздивляючись скриньку, — я мала б здогадатися.

Тібінґ і Ленґдон водночас обернулися й витріщилися на неї.

— Здогадатися про що?

Софі знизала плечима.

— Здогадатися, що мій дідусь послуговувався цією мовою.

— Ви кажете, що можете прочитати цей текст? — вигукнув Тібінґ.

— І досить легко, — дзвінко відповіла Софі, очевидно насолоджуючись сама собою. — Дідусь вчив мене цього, коли мені було лише шість років. Тож я на цьому розуміюсь.

Вона нахилилась над столом і переконливо й сліпуче усміхнулася Тібінґу.

— І, чесно кажучи, сер, я трохи здивована, що ви цього не розпізнали.

Через мить після того, як Софі це вигукнула, Ленґдон теж збагнув. Не дивно, чому напис виглядає таким знайомим!

Ленґдон забув,