Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

- Якого костюма, синочку?! - вигукнула Наталія Петрівна. - Я так рада, що я знайшла тебе! Який ще костюм? Ми тобі кращий костюм справимо! Іванко, дорогий мій, підемо додому!

Івась здивовано подивився на неї.

- Додому? Але я тільки - но з дому.

- З якого дому?

Івась невизначено махнув рукою.

- Там далеко за лісами на високій горі мій дім. Він великий і просторий. У ньому завжди панує прохолода. Я - владика всього лісу, я - лісовий чарівник. Мені підкоряються усі - звірі й птахи ...

- Що ти верзеш, Ванько! Перед тобою мама твоя! Завжди пам'ятай про своїх рідних! А ну швидко додому і не вигадуй! – трохи закипів Аркадій Миколайович і, трохи розгублений, став тягти Ванька до трамвайної зупинки. І раптом відсмикнув руку - долоня сина була крижана!

Мати обняла хлопчика - він був холодний.

- Вибачте, але ви затримуєте нас. Бачите, хлопчик сам не хоче з вами йти, - втрутилася Сніжана Павлівна, яка суворо і поважно спостерігала за сімейною сценою.

- Я не хочу йти до вас, - раптом голосно сказав Іван. - Ось моя мама. А там мій дім. Мені там цікаво.

Він подав руку жінці з автомобіля, і вони пішли до дверей закладу, де їх вже чекали.

Наталя Петрівна гірко заплакала:

- Це не Ваня, це не мій син... Вони підмінили його… Вони щось зробили з ним. Ох, горе-горе!

Аркадій Миколайович обійняв її і сумно, незрячими очима, дивився на сніг.

Артур і Кіра стояли віддалік, похмуро спостерігаючи за тим, що відбувається.

***

У той же день Артур отримав записку від містера С. Об одинадцятій годині наступного дня вони зустрілися в барі «Пінгвін».

- Я готовий, - сказав Артур. - Скажіть, що потрібно робити.

- Іншої відповіді я й не чекав, - зауважив містер С. - Не квапся, справа не така проста.

І він витягнув з кишені пальто план місцевості. Вони довго розглядали його. Містер С. давав необхідні поради та рекомендації.

- Так що, як бачиш, шлях неблизький. Через ліс, на гору...

- Але ми живемо не в часи середньовіччя, - промовив Артур. -  Невже туди не ходить ніякий транспорт?

Містер С. зітхнув і сказав неголосно:

- Ходить. До якоїсь певної межі. Але прямі шляхи не завжди є правильні. Дивись... На рейсовому автобусі ти доберешся до селища Січове. Запам'ятав? А потім доведеться йти пішки до Горищів. Дійдеш,  а там вже постукаєш до крайньої хати, запам'ятай - до крайньої, і тобі допоможуть, дадуть все найнеобхідніше. Ось тобі дві золоті монети - будеш давати тим, хто тобі допомагає.

Артур підкинув на долоні монети:

- Ух ти! Справжні?

Містер С. пильно подивився на Артура і промовчав.

Артур сховав монети і глянув на карту.

- Тут ліс. У ньому і заблукати недовго, - сказав він.

- Я передбачив це.

Містер С. витягнув з кишені попелясті кульки. Одну поклав перед Артуром. Той мовчки покатав її по столу.

- Коли поймеш, що йти далі нікуди - підкинь кулю перед собою... І ще, подумай, що для твого брата було найбільш заповітним його захопленням, або заняттям? Це може мати значення, - сказав містер С.

- Ну, не знаю, - Артур задумався. - Ну, наприклад, він ростив троянду. Він дуже любив свою троянду, плекав її... І сад дуже любив біля бабусиної хати. Ми буваємо в цьому саду щоліта, і Ваня завжди допомагає доглядати за квітами.

- Добре, - тихо сказав містер С., ледь помітно посміхнувшись.

Розділ 6. Небезпечний шлях

Наступного дня Артур, взявши найнеобхідніше, таємно покинув рідний дім і вирушив у путь.

Спочатку дорога здавалася йому зовсім легкою.

Автобус, покинувши місто, неквапливо рухався серед вкритих снігом полів і дерев. Артур мружився від яскравого сонця. Раптом по обидва боки дороги потягнувся густий ялиновий ліс, і ледь помітне хвилювання охопило хлопчика.

Яскраве зимове сонце заховалось за серпанком.

- Селище Січове, - сказала старенька жінка, що сиділа поруч. -Тобі виходити...

Він зійшов на мерзлу землю, поправив рюкзак, озирнувся і пішов по бруківці в напрямку селища.

Вікна запорошених снігом хат були розписані морозом.

Артур запитав у місцевих жителів, як краще йти, щоб потрапити у Горищі.

- У нас рідко хто туди ходить, - промовив старий чоловік, погладжуючи рукавицею обмерзлі вуса. - Але якщо вже, онучку, тобі так потрібно, то йди прямо по цій дорозі до сільради, від неї візьми ліворуч... Дорога трохи в гору піде, через ліс. Через пару годин, дивись, може й дійдеш!

Артур подякував і пішов, відчуваючи погляди в спину.

Наближався вечір, але навколо було світло від снігу.