Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

глибин. Вона простягає руку, щоб зірвати ремінець iVR зі свого обличчя, але виявляє, що його немає.

Миттєвий спалах паніки змушує її шкіру виступати холодним потом, доки її розум нарешті не починає працювати.

правильно. Вона не носить iVR, тому що вчора ввечері зняла їх усі.

Ніхто не заперечував, коли вона збирала гарнітури, щоб провести діагностику. Просто щоб бути впевненою. Зрештою, це була нова технологія.

Лише Берч подивився на це боком, але нічого не сказав.

Підтягуючи коліна до грудей, вона обхоплює себе руками, роблячи своє тіло якомога меншим, як колись, щоб втекти від батька. Її серце все ще калатає настільки сильно, що його удари стукають по піднятому стегні, наче кінчик пальця, що відраховує час.

Ви в порядку. Ви в безпеці.

Тьмяне світло з коридору проливається крізь вікно в дверях, тож Офелія може бачити Кейт навпроти неї, яка тихо хропе. На ліжку вище Ліана бурмоче уві сні, але ніщо не вказує на тривогу чи здивування. Ймовірно, кашель одного з них розбудив її достатньо, щоб вирвати її зі сну. Вона здригається від думки, як довго це могло тривати без цієї перерви.

Просто кошмар, придуманий нею самою.

Не дивно. З огляду на стрес. І на Берча.

Вона дивиться вниз за коліна, кісточки пальців стають білими від її хватки, хватка страху цього ранку ще сильніша. Вона не може не відчувати, що вона могла-повинна зробити щодо Берча щось більше, але вона не змогла знайти рішення, яке не буде неадекватним. Або злякає його.

Стежити за ним і намагатися переконати його, що вона не така, як її батько, що вона насправді тут, щоб допомогти, — це найкраще, що вона має.

Зітхнувши, Офелія відсуває ковдру й встає. Вона не знає, котра година, але перевірити це через комутатор на зап’ясті безглуздо. Не те, що вона повертається спати після цього.

Можливо, вона більше не спатиме.

Вона тягнеться до своїх черевиків у підніжжі ліжка й зупиняється.

Її правий черевик відсутній.

Це дивно. Нахмурившись, вона перевіряє під своїм ліжком, а потім під ліжком Кейт. Нічого.

Коли напередодні ввечері Офелія лягла спати, вона вирівняла свої тканинні черевики біля підніжжя ліжка, як і попередньої ночі.

Зараз залишився тільки лівий.

Вона навшпиньки йде до коридору й оглядає все вгору і вниз. Той самий мотлох, що залишився від попередньої команди, залишається в купах. Це в списку Северина на переробку, вона це знає.

Але жодного сліду її черевика.

Вона вислизає в коридор, обережно зачиняючи за собою двері в двоярусну кімнату. Металева підлога холодна й ребриста на її босих ногах, викликаючи спогади про її сон. І той день.

Він злий. Сховатися. Тобі треба сховатися! Зараз!

Панікуючий внутрішній голос дитини, якою вона колись була, лунає в її голові, аж поки вона силоміць не заштовхує його вниз. Їй вже не одинадцять, і їй не потрібно думати про свого батька.

Офелія продовжує рух до центрального центру з думкою, що її черевик міг якимось чином опинитися в її офісі. Не те, щоб вона залишила його там, але, можливо, хтось знову з нею грається. Суреш міг мати…

Вона зупиняється, коли входить до центрального вузла.

Її черевик самотньо стоїть у темному просторі, білою крапкою на відкритому просторі темної металевої підлоги. Як гребний човен в океані чи рятувальна капсула, що летить у космос, а не додому.

Неприємне відчуття пронизує її, коли вона нахиляється вперед, щоб дістати черевик. Від відчуття, що за нею спостерігають, у неї мурашки по шкірі.

Вона не вірить у привидів, не в буквальних. Через минулу травму, звичайно. Люди, які повторно завдають собі шкоди, коли роблять вибір, заснований на страху, намагаючись уникнути більшого болю, ненавмисне викликають нездорові цикли. Але з точки зору справжніх духів, які знову переживають своє минуле або катують живих з метою помсти… ні. Ніколи.

І все ж…

Приглушене верхнє освітлення злегка мерехтить — запасному генератору важко встигати навіть за зниженим попитом.

Не будь смішною. Тут ніхто не загинув.

За винятком усіх ліріанців, похованих під ними, звичайно. І тих, що лежать купою просто там, у місті. Їхні роззявлені роти звисають, благаючи про допомогу, яка ніколи не прийде…

Хитаючи перед собою головою, Офелія прямує глибше в центральний вузол.

Зблизька вона розуміє, що тканинне взуття зім’яте на п’яті, ніби хтось швидко вклинив ногу, не намагаючись правильно взутися, а потім взуття випадково злетіло з ного. Залишившись там, де впало.

Вказуючи на шлюз.

Вона нахиляється, щоб підняти черевик, наполовину очікуючи, що тканина сбуде крижано-холодною або дивно теплою. Натомість вона просто відчуває на дотик своє взуття.

Звичайно, так.

“Що ви тут робите?” Голос позаду неї.

Офелія сахається, ледь не перечепившись, а потім піднімається, обертаючись обличчям до мовця.

Це Кейт, яка тремтить у компресійних шортах і футболці, в яких вона спить, обхопивши себе руками.

«Я просто…» Іноді правда є єдиним виходом. «Шукала черевик», — нарешті відповідає Офелія, піднімаючи взуття як доказ.

Кейт дивиться на неї з розгубленістю. «Ви залишили його тут раніше?»

“Ні. Не думаю. Я думаю, що, можливо, хтось… — Офелія зупиняється перед тим, як висловити теорії, які можуть звучати як звинувачення, які вона не може довести. “Чим я можу вам допомогти?” Очевидно, Кейт була тут — тремтячи в нічній сорочці — з певною метою.

«Я щойно… я прокинулася, коли ти вийшла з кімнати, і подумала…», — замовкає Кейт, однією рукою смикаючи зірочки у вусі. Вона здається невпевненою, вперше на пам’яті Офелії. «Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Про Берча».

Чого вона не чекала. “І?”

«Ви лікували його вчора ввечері після бійки. Після цього він пішов прямо на свою койку, ні з ким із нас не розмовляючи». Кейт вагається. «Він вам щось сказав?»

Офелія намагається зберегти вираз обличчя незворушним, щоб приховати пульс інтересу. «Будь-що, наприклад?»

Кейт дивиться на свої ноги, відтираючи палець об підлогу. «Я просто хвилююся. Він ніколи не був найвеселішим хлопцем, знаєте, але це було для нього надзвичайно нехарактерно. Він ніколи раніше нікого не бив. Я думаю… Я думаю, що він більше бореться з тим, що трапилося з Авою, ніж він може собі дозволити. І я хотіла знати, чи говорив він з вами про це». Потім вона дивиться вгору, крізь її похмуру маску проглядає відблиск твердості.

Про що, “про це”?

«Він нічого мені не сказав», — каже Офелія за мить. Більше щоб побачити реакцію Кейт, ніж будь-що інше.

Полегшення поширюється на обличчі Кейт на частку секунди, перш ніж знову зникнути під завісою занепокоєння. “Добре, я просто…”

«Але навіть якби він це зробив, — продовжує Офелія, — я б не змогла обговорювати це з вами. Ось як це працює - конфіденційність».

Іскорка роздратування зморщила брови Кейт, але вона миттєво пригасила її й кивнула. “Я розумію. Звичайно.”

Офелія дає свою найкращу професійну