Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

брошурі, і, можливо, Монтроуз повинен залишити експозиційну терапію справжнім терапевтам.

Офелія глибоко вдихає. Вона може впоратися з цим. Усе, що їй потрібно зробити, —

“Докторе Брей, Рубен Монтерра тут», — реве AIVA. Її слова гуркочуть в голові Офелії, і вона інстинктивно тягнеться, щоб заткнути вуха, примітивний імпульс, який не приносить користі, коли звук всередині голови.

“Доктор Брей, Рубен Монтерра йде», — кричить AIVA через кілька секунд.

Офелія завмирає.

Це саме… той ранок. Ранок, коли Рубен помер. Не те, щоб AIVA тоді кричала. Вона просто повторювала: «Він тут. Він йде. Він тут.» — з тією рівною монотонністю, яка не виражала ні збентеження, ні занепокоєння.

Але очевидно, що тонкість не була частиною нової програми.

Офелія кидається до дверей, керуючись інстинктом, набагато швидше, ніж того дня, коли це справді сталося. Якщо гарнітура змусить її знову пережити один з найгірших днів, вона зробить це краще, ніж у перший раз.

На даний момент вона припустила несправність віртуального помічника. Що ще може бути?

Однак тепер Офелія знає: її пацієнт крокував по даху, на один рівень вище, над її кабінетом, запускаючи сенсор наближення віртуального помічника — п’ять метрів у всіх напрямках, як пізніше пояснив похмурий інженер-будівельник — сенсор вмикається, вимикається і знову вмикається.

Якщо Офелія зможе зупинити Рубена, якщо вона зможе просто дістатися до нього, перш ніж він зобов’яжеться стрибнути в повітря, вона зможе змінити ситуацію. Навіть якщо це просто уві сні.

Її пальці згортаються навколо надто теплої дверної ручки, і на мить вона впевнена, що важіль не повернеться, що вона буде змушена пережити цей момент, коли знову підведе його.

Але язичок втягується з чутним клацанням — таким справжнім, хоча це деталі — і вона відкриває двері.

Коридор веде надвір, її офіс у реальному житті оформлений у світлих відтінках сірого та фіолетового, з дизайном килима, який змушував її не раз замислюватися, чи знав дизайнер про його кінцеве розташування. Серед абстрактних квітів і геометричних фігур крихітні обличчя з різноманітними виразами.

Вона вже вибігла, зосередившись на досягненні Рубена, перш ніж усвідомлює, що все не так. Інше місце. Це не коридор біля її кабінету. Це навіть не правильна будівля.

Перед нею простягається тьмяний коридор космічної станції, освітлення включене на п’ятдесят відсотків для економії електроенергії, а смуги тривоги на стіні блимають червоним, вказуючи на загальну тривогу та стримування в приміщеннях для всіх, крім рятувальників. Не те, щоб це принесло комусь користь.

Голіаф. Вдома.

Не в змозі зупинити порив вперед, Офелія спотикається, і її нога — тепер раптово оголена — приземляється на знайомий розчавлений восьмикутний візерунок на підлозі. Її пальці на ногах ковзають крізь вологість конденсату, що збирається, змочуючи пісок, який вони вже зібрали під час її польоту.

Ні, ні, ні. Її легені зморщуються самі по собі, відступаючи від своїх обов’язків. Нудота сильно проймає її, наче вона вирішила загнати її в себе. Вивернути її навиворіт.

Палуба для гідропоніки виглядає саме так, як вона її пам’ятає. Переповнена і захаращена, з додатковими зволожувачами, створеними з запасних частин, щоб витягувати будь-яку надлишкову вологу з повітря та спрямовувати її до дрібних і слабких харчових культур. Але це також зробило його гарним місцем для того, щоб сховатися — у грі в хованки, де ставка полягала в простому програші. Не втраті життя.

Офелія чіпляється за двері, які все ще неймовірно є дверима її кабінету, відмовляючись дивитися на себе. Липка кров і рідина на ній там, де вона повзла під столом у їдальні,— усі вони колись були людьми, людьми, яких вона знала, і…

«Пташечко, де ти?» Звідкись здалеку лунає мелодійний голос її батька, і озноб прокочується її хребтом, наче гладка, холодна рука пливе по її хребцях.

Офелія важко хлюпає і відпускає двері, здіймаючи руки, щоб закрити рота.

І коли вона повертається, щоб подивитися на нього, дверей не стаємає. Вона на Голіафі, без жодного натяку на те, що це був її офіс.

Гарненького потроху.

«Я закінчила», — каже вона крізь зціплені зуби. «Я прокидаюся». Вона стискає очі, гарячі сльози течуть з-під її вій.

Їй залишається лише відкрити очі. Це воно. Просто прокинься і побачиш над собою смугасту тканину Ліаниного матраца.

Офелія повільно рахує до десяти, не звертаючи уваги на капання води поблизу та тупіт кроків удалині, які наближаються. Він сьогодні злий. Сховайся. Тобі треба сховатися!

Ні, мені потрібно прокинутися. Це все нереальне.

Офелія втягує повітря, доки її легені не починають боліти, а потім випускає його, відкриваючи очі, впевнена, що знову опиниться на своєму ліжку.

Але замість того, щоб дивитися вгору, вона дивиться через коридор на палубу гідропоніки, прямо на висічений куточок, який вона колись використовувала як притулок, тягнучи перед собою одну з пошарпаних установок регенерації вологи, щоб прикритися від свого батька. Який уже вбив двадцять три людини, а потім ще п’ятьох, коли не зміг її знайти. Якщо зарахувати його до жертви — а ніхто не рахував — він досяг двадцяти дев’яти. Не вистачає ідеальних тридцяти.

Втікай! Зараз! Поки не пізно.

«Пташечко, не ускладнюй це! Я не хочу цього робити. Ти знаєш, що я не хочу».

Вібрація його важких кроків відбивається крізь металеву підлогу під нею. Це повинно бути неможливо. Але все це неможливо. Їй уже немає одинадцяти. І він мертвий. Давно мертвий.

Але бажання втекти, сховатися таке сильне, що в неї тремтять коліна.

«Ви заражені», — кличе він. «Ви не знали, але тепер знаєте. Я повинен тебе врятувати. Будь ласка, дозволь мені врятувати тебе!» Ридання виривається з його горла. “Я тебе люблю. Я…”

Поряд уривається різкий кашель, який звучить надто голосно різко, перебиваючи його. Шумить десь поруч, навіть якось ближче, ніж батько.

Офелія хмуриться. Це не…

Світ навколо Офелії раптово обертається, і вона автоматично викидає руку, щоб відштовхнутися від будь-якої твердої поверхні, об яку може вдаритися. Завдяки зношеним деталям і заходам жорсткої економії, які ускладнювали пошук заміни, періодичні відмови штучної гравітації не були чимось незвичним на Голіафі.

У дитинстві вона бажала втрати сили тяжіння на станції, як колись діти Землі бажали поганої погоди, щоб вони не ходили до школи. За винятком того, що в її випадку вона та інші тоді проводили кілька хвилин, хихикаючи та граючись, відштовхуючись одне від одного та від стін, граючи в мітки в коридорах, доки генератори гравіації не полагодять, а їм доручали допомогти прибирати безлад.

Але потім її пальці торкаються тканини, і її очі автоматично відкриваються.

Її оточення перетворюється в розмитість, яка перетворюється на тканину з сірими та білими смугами над головою. Вона знову може відчути ніжне натискання притиснутих до підлоги власних лопаток.

Офелія повернулася. Нарешті прокинувшись.

Вона сідає прямо, задихаючись, як водолаз, що виривався на поверхню з невідомих