Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

— Правда, лікарко Брей? — запитує Берч, повертаючи її увагу до розмови. Наголос на її прізвищі безпомилковий, як і завуальована погроза.

«Так», — каже вона надто тонким голосом.

Северин дивиться на Берча, а потім знову на Офелію, оцінюючи. «Тож він готовий іти?»

Щойно вона скаже Северину, що щось не так, Берч її видасть. Вона відчуває це. Але вона також не може ігнорувати те, що тут відбувається.

«З цим не варто поспішати», — нарешті каже вона, стоячи й дивлячись обличчям до Северина. Роби свою роботу, Офелія. «І я хотіла би спочатку взяти зразок крові, щоб пропустити його через медичний сканер».

«Не обов’язково», — різко каже Берч.

«У нього кровоточать ясна», — каже вона Северину. «Ймовірно, це ознака важкої анемії, і цілком можливо, що його рівень Т3 низький, що може загострити певні захворювання».

«Я приймав свої залізні таблетки», — протестує Берч.

«Це додаткова причина просто перевірити це», — рівно каже Северин, перш ніж вона встигає відповісти.

«Добре», — кидає Берч.

Щоб зібрати необхідну краплю крові та налаштувати медсканер на роботу, потрібно менше секунди. Вона дарує Берчу гелеві пов’язки для його рук, її власні руки тремтять. «Якщо свербіж посилиться, — починає вона.

«Не посилиться. Чи можу я піти зараз?» — запитує він Северина, навіть не дивлячись на Офелію.

Северин відступає з дороги й махає йому вперед через двері в коридор.

«Ви дасте нам знати результати?» — питає її Северин, як тільки Берч виходить.

Ви можете поставити під загрозу життя Северина, як і життя всіх інших, відпустивши Берча. Тсс, тсс. Аякже, “краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати”? Як це по-брейківськи.

“Звичайно.” Її голос лунає крихким і густим, і вона падає на своє місце, коли він повертається в коридор.

Вона закриває очі. Проклятий Бледсо. Незалежно від того, що вона робитиме, вона ніколи не втече від батьківської спадщини, і відповіді своєї матері. Можливо, вона пережила той жахливий день, ту жахливу подію, але, мабуть, це й надалі буде залишатися, як привид, яким вона мала бути, незважаючи ні на що…

«Все гаразд, докторе?»

Злякавшись, вона повертається в кріслі, щоб побачити Северина, який затримався в дверях і стурбовано дивиться на неї.

Це послаблює щось туге всередині неї. «Чи відчуваєте ви коли-небудь, що ваших зусиль недостатньо?» — запитує вона, слова вириваються без її дозволу. Втома зламала її фільтр. «Ніби ви ніколи не зможете зробити достатньо, щоб виправити минуле, яке не можете змінити, як би не старалися?»

Його вираз стає твердішим. «Я прийшов сюди не на консультацію…»

Він думає, що вона має на увазі Аву. «Я не про вас. Я говорю про себе, — різко каже вона. “Знаєте що? Забудьте.” Вона піднімається на ноги.

Северин вагається, пальцями барабанить ритм по дверній рамі. «Добре», — каже він через мить. «Але я думаю, що якщо ви дозволите минулому переслідувати вас, якщо ви не можете прийняти це, вам буде набагато важче зробити кращий вибір у майбутньому». Він насторожено дивиться на неї, ніби очікуючи, що вона дасть йому ляпаса у відповідь.

Але вона киває. «Це звучить правильно», — каже вона, і говорить це серйозно. Але вона не впевнена, що вірить у таку можливість. Прийняти минуле, не переслідувати його. Вона також не впевнена, що він у це вірить.

«На добраніч, докторе», — каже він, починаючи відвертатися.

— Офелія, — імпульсивно каже вона. Юліус помиляється — вона справді хоче, щоб про неї знали не лише завдяки її сім’ї та історії.

Северин робить паузу. Потім він каже: «Ітан».

Її щоки тепліють, і на цей раз це не від збентеження чи розчарування. «На добраніч, Ітане».

18

Стіни пофарбовані в спокійний блакитний колір з відтінком зеленого для тепла. Кожна деталь ретельно продумана з урахуванням пацієнтів, аж до важкої в’язаної ковдри, недбало накинутої на спинку дивана для тих, хто все ще відчуває шок, і навіть загострена заправка серветок, що виробляються з відходів, у блискучому металевому кубі на столику. (Полегшує видалення вологи, коли зір затуманений слізьми.)

Але лише коли години прийому пацієнтів закінчуються, в сутінках, простір по-справжньому стає простором Офелії.

Як зараз. Сонце сідає, перетворюючи знайомий горизонт на чорні тіні на помаранчево-червоному тлі сонця. Старе Нижнє місто, напевне, було таким же до заворушень і пожежі. Другим.

Офелія опускається назад у свій стілець, витягаючи ноги, споглядаючи, як розширюється її простір. Її. Ручка та блокнот лежать на дальньому краю, чекаючи на свого першого пацієнта наступного ранку. Зображення її основного екрана ширяє в повітрі перед нею, проектується її QuickQ, мерехтить десятком нагадувань про необхідність оновлення файлів і звітів.

iVR функціонує так, як це має бути, надаючи їй повністю реалістичну версію її офісу на Землі.

Офелія влаштовується, розслабляючись. Вона тільки починає дрімати, впадаючи у милий, сонний, розслаблений проміжний стан, коли чує плавний голос автоматизованого офісного помічника.

“Доктор Брей. Прийшов Рубен Монтерра».

Її очі відкриваються, і вона різко випрямляється в кріслі, хапаючи кігтями підлокітники, серце б’ється. Що?

«AIVA, я пропустила повідомлення. Ви можете повторити?” Навіть для її власних вух вона звучить насторожено.

Але AIVA, як їй належить, мовчить. Цю функцію для iVR не ввімкнено. Ні голосів, ні людей, віртуальних чи інших. Не кажучи вже про пацієнта… Офелія хитає головою.

Вона чекає ще кілька секунд, але AIVA не говорить. Швидше за все, вона взагалі ніколи не говорила. Мабуть, це був початок сну.

Ні, кошмару. Того, який випадково відбувся на цьому місці.

Тому що нічого більше, ніж це, бути не може. По-перше, Рубен завжди приходив вранці. Це одна з причин, чому все було так…

За вікнами різко темніє, коли над її головою автоматично вмикається освітлення.

Такого… ніколи раніше не було.

Офелія з жахом спостерігає, як у вікнах кімнати відкривається глибока темна ніч зі шпильками зірок на лічені секунди, перш ніж перейти в темно-синій, а потім світло-сірий, передвісник сходу сонця.

Це неправильно. Ні, ні, не правильно. У її офісі завжди сутінки. Завжди.

Вона відсуває стілець від столу і встає. У кімнаті стає нудотно тепло, ніби хвилі тепла випромінюють самі бліді стіни. Що відбувається?

Збій? Якщо так, то це чортів глюк.

Вона простягає руку, щоб звільнити ремінець iVR від рецепторів з обох боків скроні. Але кінчики її пальців знаходять лише теплу шкіру. Без гнучкого металу. Від гарнітури взагалі жодних слідів.

Відмовившись від обережності, Офелія хапає руками обличчя, і зазвичай цей рух має наштовхнутися на пристрій, який злетів.

Але нічого немає. Ніякої гарнітури. Лише перенісся, швидке змахування брів, жар її панічного дихання на долонях.

Офелія відриває руки від обличчя, скручуючи пальці в долоні. Це просто сон. Це має бути сон.

Крім того, що вона не спить…

Добре, добре, просто дихай. Це усвідомлений сон. Можливо, викликаний оновленням.

Неважливо, що цього не було в