astrohameleon - Коханці Астрополіса. Крихітка для чемпіона., astrohameleon

- Саме так, - відповіла дівчина. Якусь мить вона підозріло дивилася на Пону, а потім запитала: – А ти чому тут? Хіба Ясон дозволив тобі покинути Землю?

- Мені дозволив батько і тепер я тут, - стримано відповіла дівчина, дивлячись у бік випивки та не бажаючи будь-що пояснювати подрузі.

- Це – дуже добре, - іще ширше вишкірилася Каміла, спостерігаючи за поглядом Пони. – Ходімо вип’ємо чогось, а всі інші скоро до нас приєднаються.

- Гаразд, - погодилася Пона, оглядаючись у різні боки. – А хто тут із тобою?

- Не бійся, твого колишнього тут немає, подружко. Тож усе буде добре і дуже весело, а якщо пощастить, то й з приємним «продовженням». У якому номері ти зупинилася?

- Це – неважливо, - «відмахнулася» дівчина. – Краще давай вже чогось вип’ємо. Сподіваюся, ти пригощаєш?

- Звісно, - дещо уїдливо посміхнулася Каміла. – На відміну від тебе, у мене без ліміт на рахунку. Тож готуйся до того, що сьогодні буде «гаряче»…

Після того, як дівчата пропустили по келиху ігристого, до них приєдналися друзі Каміли. Скільки Пона не вдивлялася у їхні обличчя, але так і не змогла нікого з них упізнати, хоча вони звідкись знали її. Коли ж дівчина випила іще, то їхні «масні» посмішки про щось їй нагадали. Перед очима на мить з’явилися знайомі образи – високі силуети у напівтемряві, крізь яку пробивалися мерехтливі клубні вогні.

- Помпоніє, «крихітко», що це з тобою? – запитав високий блондин, бліде обличчя якого прикрашала стильна борідка. Він дивився на дівчину хтивим поглядом та лукаво посміхався.

- У мене трохи паморочиться у голові… - пробелькотіла Пона і спробувала відійти у бік, але не змогла, тому що рука іншого високого блондина тримала її за зап’ястя, але якось надто міцно і не по-дружньому.

- Феб, що ти робиш?! Відпусти! Мені боляче! – витиснула з себе дівчина і лише тепер збагнула, що згадала імена хлопців. А потім, у її пам’яті одна за одною почали «оживати» минулі події, які вона довгий час не могла пригадати.

- Звідки така невпевненість, «крихітко»? – запитав третій хлопець, який був найстаршим з усієї компанії. Його холодні блідо-блакитні очі лихо сяяли.

- Домінік Тріакіс… - тихо пробелькотіла Пона і їй стало моторошно. Саме це обличчя вона не могла пригадати, але сильний біль у низу живота допоміг їй це зробити.

- Дивна ти якась, подружко, - знизала плечима Каміла. – У тебе що, провали у пам’яті? Ти так витріщаєшся на Домініка, наче якогось жахливого привида побачила. Кілька тижнів тому ми вкотре «зависали» усі разом у Парадізо.

- Ні, він – не привид і навіть надто реальний… Ти знаєш, я, мабуть, піду…

- А як же наші розваги та вечірка? Якась ти сьогодні сама не себе не схожа. Якщо бажаєш, то у мене іще є ті «диво-пігулки», які так сподобалися тобі минулого разу. Деміс, Феб та Домінік дуже раді зустрічі з тобою і будуть засмучені, якщо ти підеш.

- Я думаю, що їм з тобою сумно не буде, - промовила Пона, намагаючись висмикнути руку. – Вибач, але я нездужаю, тому не зможу розслабитися…

- Пона, ми сумували за тобою, - задоволено вишкірився Домінік, поправляючи своє довге та кучеряве волосся. – Нам усім було так добре… Чому ти вирішила зникнути? Якщо хочеш, то можу дати тобі новий хороший і дуже звеселяючий засіб. Розрахуватися за нього можеш так само, як і минулого разу. Для мене то був справжній екстаз… Я і досі під враженням.

- Ні, Домініку, не сьогодні… Щось я перехотіла розважатись, - Пона і далі намагалася вирвати руку, але у неї нічого не виходило – той, хто тримав її, виявився набагато сильнішим.

- Зате ми – не перехотіли. Тож, ходімо звідси у більш затишне місце. Все буде, як завжди, тому тобі сподобається.

- Я не хочу більше тих бісових розваг! – почала панікувати дівчина. – Після них я нічого не можу пригадати!

- Ні, «крихітко», ми так не домовлялися. Ти винна мені за пігулки ще з позаминулого разу, а вони – дорогі. Також, їх важко було дістати, що теж обійшлося мені у немалі гроші. Тож, якщо не бажаєш йти з нами, тоді заплати мені двадцять тисяч міжгалактичних сатів, після чого – можеш котитися на усі чотири сторони, - промовив Домінік Тріакіс з хижо-милою посмішкою на устах.

- Ти ж знаєш, що у мене немає таких грошей! Я і досі матеріально залежу від своїх рідних! – раптом «вибухнула» гнівом дівчина.

- Тоді, ти знаєш, що робити, - обізвався Феб, який досі мовчки спостерігав за усім і продовжував міцно стискати зап’ястя Пони, від чого їй було дуже боляче.

- Відпусти мою руку! Негайно!

- Феб, тягни її до номера, - спокійно промовив Домінік. – Навіть, якщо буде пручатись та кричати, то через цей гамір, тут її ніхто не почує.

- Гаразд, - кивнув хлопець і з силою потягнув Пону за собою у бік коридору.

Розуміючи, що потрапила до нової халепи, дівчина почала щосили пручатися та голосно кричати, але хватка дебелого молодика Феба була надто міцною – його пальці і далі продовжували стискати її зап’ястя, наче сталеві лещата. Біль був просто нестерпним, але вона не припиняла опиратись.

Та незважаючи на це, за кілька хвилин вона таки опинилася у вузькому коридорі, який був сполучений з шахтою підземного ліфта. Саме він зараз був ціллю хлопців, тому що сполучав підземні рівні готелю з цим приміщенням. Феб продовжував тягнути Пону у самий кінець коридору, а її подружка Каміла з байдужим виразом обличчя неквапливо пленталася за усіма.

- Я скаржитимуся на вас у поліцію! – волала Пона.

- Її тут немає, «крихітко», - криво вишкірився Домінік. – Навіть, якщо у тебе і вийде комусь поскаржитися, то хто ж повірить свідченням п’яної хвойди-наркоманки, якій постійно щось ввижається?

- Відпусти мене! – вкотре крикнула дівчина і щосили хвицнула ногою Феба. Наступної миті, від сильного удару у промежину, той зігнувся навпіл і здавлено завив.

Побачивши це, Домінік без вагань вдарив кулаком Пону у обличчя, а потім ще й у живіт і люто просичав: - Кляте стерво…