Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 13. Знову Ірпінь

Два тижні закохані провели як у раю. Вони насолоджувалися кожною миттю, проведеною разом, відчуваючи, що ці дні – подарунок долі, за який вони вдячні. Ольгу в основному підлікували, її рана гоїлася швидше, ніж очікувалося, але вона все ще потребувала реабілітації. Її фізичний стан поступово покращувався, та на душевному рівні їй було важливо відновити сили і спокій.

Ендрю також отримав необхідний відпочинок, його тіло відновлювалося після поранення та катувань в російському полоні. Вони проводили багато часу разом, гуляючи по госпітальному парку, читаючи книги і просто насолоджуючись спокоєм. Вечорами вони часто сиділи на лавці під зоряним небом, тримаючись за руки і мріючи про майбутнє.

Маючи статус військовополонених, Ольга та Ендрю не зобов’язані були повертатись на військову службу. Вони мали право залишитися в безпеці, але почуття патріотизму та ненависті до ворогів кликали їх на фронт. Вони розуміли, що їхнє місце – серед своїх побратимів, де їхня допомога найпотрібніша. Але водночас вони усвідомлювали, що не можуть ігнорувати потребу в реабілітації та приписи лікарів.

Знаючи, що без відновлення сил вони не зможуть ефективно боротися, Ендрю та Ольга вирішили знайти компроміс. Вони звернулися до командування і домовилися про двохмісячну відпустку для реабілітації. Цей час вони планували провести в Ірпені, у військовому госпіталі під наглядом Петра Миколайовича, який вже став для Ендрю добрим другом, а для Ольги – батьком.

Ірпінь був для Ольги місцем, сповненим спогадів і болю, але також символом незламності та відновлення. Вони обрали це місто не лише через наявність військового госпіталю, а й тому, що тут вони могли відчути підтримку своїх земляків і знайти внутрішню силу для продовження боротьби.

Приїхавши до Ірпеня, вони були тепло зустрінуті Петром Миколайовичем. Він організував для них окрему палату, де вони могли перебувати разом і підтримувати один одного. Головний лікар також пообіцяв, що другий місяць реабілітації вони зможуть жити дома в будинку Ольги, навідуючись щодня до госпіталю на процедури. Також Петро Миколайович розповів Ользі, що за понад два роки, що минули від звільнення Ірпеня від «рашистів», він провів незначний ремонт – «вилікував поранення» її будинку від російських агресорів в часи окупації: лікар він і є лікар…

Ольга та Ендрю вирішили відвідати будинок Ольги. Вони йшли тихими вулицями міста, які ще деінде зберігали сліди війни. Зруйновані будинки, згорілі авто – все це було нагадуванням про жорстокі бої, які тут точилися. Але Ольга пояснила Ендрю, що понад 90 % руйнувань вже відновлено коштами та зусиллями власників, міської адміністрації та зарубіжних і вітчизняних благодійників.

Чим ближче вони наближались до будинку Ольги, тим більше її очі блищали від сліз, але вона старанно стримувала їх.

– Я довго не могла змусити себе зайти в рідний будинок, – почала вона тихим голосом. – Після того, як росіяни залишили Ірпінь, я намагалася лікуватися фізично і психологічно від усіх жахіть, які вони принесли. Ворожі ґвалтування, катування, і найгірше – повна втрата моєї сім’ї... це було нестерпно.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись приборкати спогади, що навалилися на неї. Ендрю йшов поруч, мовчки тримаючи її за руку, надаючи їй підтримку, яку вона так потребувала.

– Спочатку, коли мене виписали з лікарні, я не мала сил навіть думати про будинок. Потім, коли я трохи одужала, вирішила піти на фронт, мститись ворогам за себе та своїх рідних. Це стало моєю метою, сенсом життя. Я не мала часу думати про минуле, бо війна вимагала всіх моїх сил і уваги.

Вона зупинилася, і на її обличчі з'явився вираз глибокого болю і жалю:

– Але, знаєш, Ендрю, найбільше я боялася увійти в цей будинок через спогади. Я боялася, що не зможу дивитися на речі донечки та чоловіка, їх фотографії. Всі ці маленькі деталі нашого щасливого життя, які тепер стали лише болісними нагадуваннями про те, що я втратила. Вони залишилися тут, застиглі у часі, а я боялася з ними зустрітися.

Ендрю обійняв її, даючи їй можливість відчути його підтримку.

– Олю, ти пройшла через неймовірні випробування, але ти сильна. Твоя сім'я завжди буде з тобою в твоєму серці, і ти маєш право на спогади. Ми будемо разом, і ти не одна в цьому. Ти дала мені нове життя, і я хочу бути поряд з тобою у всьому.

Ольга кивнула, витираючи сльози з обличчя. Вони разом пішли до будинку, знаючи, що попереду ще багато важких моментів, але тепер вони були готові зустріти їх разом.

Наблизившись до будинку, Ольга зупинилася, глибоко вдихнула і взяла Ендрю за руку. Вони підійшли до воріт, які скрипіли під їхньою вагою. З розповідей Петра Миколайовича, два роки назад дім був дуже пошкоджений: вибиті всі вікна та вхідні двері, був зруйнований дах та один фронтон. Петро Миколайович знайшов канадську благодійну організацію, яка купила нові вікна та двері, а також профінансувала роботи по їх встановленню. А сам головлікар в свої немолоді роки особисто відремонтував дах – застелив стелю та те, що залишилось від даху, брезентом та товстою поліетиленовою плівкою, прибив її дерев’яними рейками. Це був не зовсім ремонт – швидше засіб від протікання, щоб спасти, те що залишилось в будинку від псування та грибка.

Ольга тихо піднялася по сходах до входу, відчуваючи важкість кожного кроку. Ендрю йшов поруч, підтримуючи її. Вони увійшли в будинок, і Ольга зупинилася посередині вітальні. Її погляд ковзав по стінах, на яких були тріщини штукатурки та плями від протікання атмосферних опадів: плівка не врятувала. Вона згадувала, як тут колись було затишно і весело, як Надійка бігала по кімнатах, а її чоловік і батько завжди знаходили час для сімейних розмов.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍