Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

– Гадаєш, це, – я махнула рукою між нами, – якимось чином накладає тінь на всю справу чи на твою роль? Тебе непокоїть, що збоку виглядатиме на те, що ти мене використовуєш, Доноване? – Він здригнувся, коли я назвала його на прізвище. – А ти можеш усунутися від командування слідством?

Кайл відступив на крок назад. Він був заскочений, вагався.

– Кращої за мене кандидатури в нас немає. Я вже розпочав пошуки Еммі. Я вже взявся за Джеймса Фінлі.

Яка знайома думка! Яка ж, виявляється, тонка межа між близькістю, що затьмарює холодний розсудливий погляд на справу, і близькістю, яка працює на її користь! Кайл Донован дізнався про Джеймса Фінлі, бо я підказала йому, де шукати. Дослідив його минуле, бо я скерувала його. Впізнав машину Еммі, бо я вже її описала.

Йому відомо про Еммі більше, ніж будь-кому з місцевих, окрім мене. Саме завдяки мені Кайл був найкращою кандидатурою.

– Ну, то кажи як є. – Він мені зобов’язаний хоча б бути щирим.

– Не хочу, щоб ти подумала, ніби це для мене нічого не означало.

Я засміялася. Ну, ясна річ!

– Це лише на деякий час, – додав він. – Ненадовго. Поки не з’ясуємо всіх деталей.

– Та ніхто не перейматиметься, – сказала я.

– Ще й як перейматимуться.

– Ні! – відрізала я, здивована зловтісі, яка вихлюпнулася з мене, невідомо звідки взявшись. – Усім байдуже, коли це сталося між нами. Важливо, що воно сталося. А коли – не має значення. Надто пізно щось виправляти. Якщо ти справді так переймаєшся, що це тебе якось заплямує, то ти вже заплямований.

Він кліпнув очима, напружив обличчя, подивився на мене інакшим поглядом.

– Мені дуже прикро, – сказав він таким тоном, ніби я відчайдушно намагаюся втримати хлопця, благаю, як жалюгідне посміховисько, щоб не кидав. Кайл прокашлявся. – Ти вирішила залишатися тут і надалі?

– Що? Плануєш забігти в гості?

Ті ж слова, що я казала напередодні ввечері, набули нового забарвлення, з’явився злий сарказм і гнів.

– Ти казала, що тобі тут лячно самій. Я подбаю, щоб нічні патрулі додали твій дім до своїх маршрутів. Я теж буду на зв’язку. Можеш телефонувати в будь-який час.

– Я вже тобі телефонувала, але досі не отримала відповіді. Хто той свідок, що нібито бачив Девіса Кобба біля озера?

– Ліє, тривають слідчі дії. – Відмовка, якої тиждень тому не було.

– Ти ж уже мені чимало розповів.

– І не повинен був, Ліє.

– Не можеш поділитися інформацією щодо Девіса Кобба? Я гадала, це інша історія. Різні справи.

Але я сама дізналася більше, навіть якщо до кінця того не розуміла. Фото Бетані Джарвіц, знайдене під будинком. Не така вона була вже й випадкова особа. Не таке вже й випадкове обличчя. Між справою Кобба й Еммі існує зв’язок, справжній зв’язок. І про нього знаю лише я.

Він роздратовано стиснув зуби, але не відступив.

– Джеймс Фінлі вже декілька тижнів мертвий. Ще раз – коли ти бачила Еммі востаннє? Мені потрібен час. Точний час.

Наче це якась гра, і спершу я мушу йому щось дати. Він не питав про Еммі, як про жертву. Тепер він запитував про неї, бо я була свідком, а вона – підозрюваною.

Я відчула, що закриваюся, відгороджуюся від нього.

– Я вже тобі все розповіла.

– Тоді авто. Коли ти востаннє бачила її машину?

Я замислено хитала головою. Намагалася логічно пояснити собі той факт, що машини Еммі немає вже декілька тижнів, а я цього не помітила. Я опустилася на найближчий стілець. Кайл сів поруч.

– Вона ставила її за будинком. Тобі варто оглянути це місце. Я не звертала уваги.

– Вона ставила її за будинком, – повторив він. – І тобі це не здавалося підозрілим? Ти не подумала, що, можливо, Еммі її ховає? Бо це не її машина?

Поки він про це не сказав, не здавалося підозрілим. Усе виглядало звичайно: це ж Еммі. Просто ще одне з дивацтв, якими вона славилася.

– Я не знала.

Навіть для мене така відповідь прозвучала як банальна відмовка. Як тоді, коли я виправдовувалася в кабінеті Лоґана.

Кайл заплющив очі, повільно і глибоко вдихнув.

– Хочеш трохи подробиць, Ліє? Будь ласка. Вісім років тому жодної Еммі Ґрей у Корпусі миру не було. Я отримав список усіх, хто був на місії в Ботсвані, такого імені там немає й близько. Вона не та, ким ти її вважала. Розумієш? – Він поклав руку на мою долоню. Безглузда спроба заспокоїти. – Вона брехала тобі про свою роботу. Про автомобіль. Ліє, на машині підроблені номерні знаки. Це авто без реєстрації. Її звуть не Еммі Ґрей.

Я затрясла головою. Думаючи про знайдену під будинком фотографію; про Еммі, яка мене прихистила. І не змогла примирити одного з іншим. Перед очима знову постала Еммі, яка, дивлячись мені в очі, зістрибує зі стіни.

Тоді, вісім років тому, я була ніким. Стояла під дошкою оголошень, викинута напризволяще. Розгублена, неприкаяна, не знала, кому вірити. І раптом перед тією наляканою беззахисною істотою з’явилася Еммі. То чого дивуватися, що вона була для мене рідною душею? Еммі була зі мною, коли мій захисний шар відновився. Існувала всередині моєї нової, грубішої шкіри. Коли Кайл казав, що я її зовсім не знаю, я йому інстинктивно не повірила. І коли викладав факти на підтвердження своїх слів, мені спало на думку лише: «То й що?».

То й що, якщо це не її справжнє ім’я? Не її номерні знаки? Не її робота? Якщо покопатися, кожен із нас – таємниця, яку треба розгадати.

І хіба це не те, чого всі шукають? За кавою, за склянкою алкоголю, на інтернет-сторінках знайомств, за безконечними порожніми балачками? Хіба ми не сподіваємося знайти когось, хто схоче копнути трохи глибше, розкрити такі сторони твоєї особистості, про існування яких ніхто й не здогадувався? Когось, хто схоче пізнати тебе справжню, заховану глибоко всередині? Ми хочемо знайти людину, яка вважатиме нас важливішими за свою роботу. Важливішими за свої моральні стандарти. За своє слідство та очікування. Людину, яка обере варіант «В». Яка знатиме, що ви накоїли, але однаково поставить вас на перше місце.

Для Еммі я завжди була на першому місці. Важливіша за гроші, хлопців та хоч які моральні