Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

У Рузі велика сім'я, четверо дітей. Стефа після війни довго хворіла.

З глибоким хвилюванням обійшов я кімнати, в яких, бувало, допізна засиджувався з господарем дому.

Заглянув у повітку — тоді вона була під одним дахом з будинком, а тепер пересунута до лісу. В цій коморі Врубель влаштував мені схов (схрон). Тут і тепер доверху сіно.

… Я лежав за тонкою перегородкою, чув кожне слово, крики Стефи, стогін Татуся, його впертий хрипкий голос: «Ніц не вєм! Ніц не вєм!..» Що сталося потім — читачеві в загальних рисах відомо. І все ж розповідь Стефи дещо доповнила, уточнила:

— Я була на подвір'ї, коли німці хмарою посунули з лісу. Бачу — до нас. Хотіла крикнути, попередити — не встигла. На мене накинулися. Схопили. Офіцер примусив іти попереду. Сам нахильці з автоматом — за мною. Певно, остерігався: раптом у хаті партизани. Рузі не було. Її зранку погнали на окопи. Шваби багатьох тоді гнали на окопи. Мене, Ольгу Совєцьку, Татуся допитували на подвір'ї. З Рузею я зустрілася в Монтелюписі. Її вже потім узяли, але вона сказала, що нічого не відає, не знає. Ми з нею сиділи в одній камері. Дванадцять днів. Батька побачила в коридорі третього дня і не відразу впізнала. На руках, на спині — рвані рани. Він мені встиг сказати:

— Дві ночі сиджу, дочко, в камері з псами.

(Була така камера в Монтелюписі. Ледь поворухнешся, руку піднімеш — і натреновані пси кидалися на тебе, терзали тіло).

— Нас кожного дня допитували, — продовжує Стефа. — Вимагали сказати, з ким була Ольга Совєцька, хто ще приходив, де головний командир. Мене ставили очима, до стіни. Стріляли. Кулі летіли над головою. І знову безкінечні допити. Татуся, як ми дізналися, вивезли в Освєнцім. Його бачили там наші знайомі. Загинув Татусь за день до визволення Кракова. А нас — в Равенсбрюк — жіночий табір смерті. Два тижні нам не давали їсти. І ми б померли напевне, та виручили росіянки і француженки. Рузя захворіла на сипний тиф. Тиче мені шматочок цукру: «Візьми, Стефо, мені вже нічого не треба». В бараці взнали, що в табір нас відправили за допомогу Совєтам. І допомагали нам, хто пайком, хто ліками. Де і як їх діставали в тому пеклі? То відає один пан бог. Рузю переховували від різних комісій, перевірок, а то б її, хвору, відразу — в піч. Видужала. Потім, уже після визволення американцями нашої групи, яку незадовго до кінця війни гітлерівці евакуювали на Захід, Червоний Хрест вивіз нас у Швецію. Важила я сорок шість кілограмів, Рузя — сорок чотири. Коли мене роздягли, лікарі здивувалися: як я ще живу? Тижнів зо два ми з Рузею вчилися ходити. Почали проситися додому. Надіялись: живий Татусь. Але застали ми восени сорок п'ятого року осиротілий будинок…

Стефа примовкла, витерла сльози…

Потім згадали Скомських. Я поцікавився, хто тепер живе в колишній садибі Скомських. Рузя усміхнулася:

— Наші діти. Пам'ятаєте каштанову алею, старий парк? Тепер там нова школа.

— А як молодий Скомський? Чи буває в цих місцях?

— Авжеж. Кожне літо. І завжди заїздить до нас. Кажуть, великим професором став молодий Скомський. Татусь у нього вірив і недарма казав: хоч із панського сім'я, а людина…

Нас троє: Бохенек, я і мій «Вітек». Йдемо вздовж алеї «Плянти» — величезного зеленого кільця, яке оточує центр старого Кракова. Бохенек, як і всі краків'яни, закоханий у своє місто. З розповіді Владислава поставало перед нами далеке минуле, сьогодення й близьке майбутнє Кракова.

Краків — ровесник Києва, багато в чому повторює його долю.

Київ і Краків… Не дуже багато у світі міст, на яких так яскраво відобразилась доля народів, націй. Київ — «мати міст руських», Краків — «глава і мати всього королівства».

Іменем легендарного перевізника Кия названий град на Дніпрі. Міфічним ореолом оточене також ім'я войовничого вождя Крака. За легендами Крак переміг страшного дракона, який жив в одній з печер Вавельського пагорба. На цьому місці на честь перемоги Крак заснував місто, давши йому своє ім'я.

І трагічні сторінки в Книзі історії двох міст — поруч.

1240–1241 роки — навала полчищ хана Батия на Київ і Краків. Воскреслий з руїн Краків потім офіційно став стольним градом Польщі.

І ось остання війна… Чорне крило смерті, розрухи знову майнуло над цими двома містами. Бабин Яр і Освєнцім, руїни Хрещатика і заміноване, приречене на загибель місто на Віслі.

Не скорилися. Сиві глави свої не схилили. Вистояли.

Краків і Київ сьогодні — міста-побратими.

Як і в Києві, в Кракові поєдналися риси сучасного соціалістичного міста з нев'янучою красою минулого.

Притихлі, вражені величчю людського духу, який пробивається крізь похмурий фанатизм і аскетизм середньовіччя, стояли ми в Маріацькому костьолі перед вирізьбленим олтарем. Дерево, яке ожило під пальцями великого скульптора Віта Ствоша — польського Мікеланджело, ось уже майже п'ять сторіч глибоко хвилює кожного, хто переступає поріг храму. В центрі олтаря — група апостолів, які підтримують скорботну Діву Марію. Обличчя, фігури святих сповнені сили, динаміки, трагізму. Людське — мудрість, страждання, надії, втрачені ілюзії — проривається крізь католицькі канони. І весь Маріацький костьол з його стрілчастими узорами, двома вежами — класичний зразок пізньої готики. Великий костьол здається легким, стрімко підноситься в захмарні висі, чимось невловимо нагадуючи людину з піднятими руками.

Ми вийшли з костьолу якраз тієї хвилини, коли на Маріацькій вежі з'явилася фігура Сурмача, увінчана шоломом, і над містом полинули чарівні звуки «Хейналу». Протяжний, мелодійний «Хейнал» — древній сигнал Маріацького костьолу, лунаючи на всі чотири сторони, пливе над вулицями, садами Кракова, над його баштами, шпилями, гостроверхими дахами, над чудовою готикою його костьолів.

Виходимо на площу, вливаємося в жваву, жестикулюючу юрбу туристів. Я люблю це шумливе багатомовне місце. Кого тільки не зустрінеш тут. Краків не випадково називають одним з найбільших туристичних центрів Польщі.

А ось і земляки — кияни. Приєднуємося до них. Гід — молодий чоловік в окулярах, у модному світері із значком Ягеллонського університету, чистою російською мовою (її вивчають у всіх школах народної Польщі) переказує нам історію «Хейналу».

Давним-давно висока вежа костьолу служила містові сторожовою вежею. Одного разу вартовий (стражак) помітив клуби пилюки, почув кінський тупіт: до стін Кракова мчала на низькорослих конях тьма-тьмуща татар. Стражак підняв сурму — сигнал тривоги понісся над сплячим містом. Ворожа стріла, протявши серце сміливця, обірвала «Хейнал». З того часу минуло шість століть, але щогодини