Євген Степанович Березняк - Пароль «Dum Spiro…»

Гута нагадує нашу «Запоріжсталь». Ми зупиняємося то біля одного, то біля іншого підприємства. Владислав з гордістю показує сталеливарні заводи, ультрасучасні прокатні цехи, коксохімічні й цементні заводи, могутню силову електростанцію.

На старій моїй карті — я захопив її з собою — тут було поле. В сорок четвертому році гітлерівці в цих місцях поспіхом рили траншеї, будували бункери. Центр двічі просив нас уточнити саме цей квадрат. І Курт Пеккель знову й знову схилявся над схемою укріпрайону.

— Тут і було поле, — підтверджує Владислав. — Звідси в січні 1945 року війська Конєва проривалися на Краків.

Я слухаю Бохенека і згадую, яким він був під час війни, наш неперевершений майстер по виготовленню різних кенкарт. Він тоді був членом обводового штабу Армії людової — керував підпільним комітетом ППР підокругу Величка. Через Грозу і Валерію ми одержували від нього документи, необхідні для легалізації членів групи, цінну інформацію.

Багато зробила для нашої групи і наречена Бохенека — Яніна — Іванна Пашкевич. За завданням Зайонца їй вдалося влаштуватися на роботу в конторі соляних копалень. Звідти зручніше було слідкувати за переміщенням військових частин, ешелонів. І бланки, на які ставив свої знамениті печатки Бохенек, теж діставала Яніна.

Пані Іванна Пашкевич-Бохенек — тепер член ПОРП, працює економістом. А чоловік її — відомий інженер, хімік-металург, голова Комісії державного контролю. Свого часу багато душі, знань і таланту віддав Новій Гуті.

Рибна.

Ми залишили «Волгу» на сільському майдані й попрямували до Малика. Цією дорогою я йшов до нього чверть віку тому. Багато що змінилося в Рибній. Все ж я вирішив нікого не розпитувати і радів, як старим знайомим, і старенькій капличці, і дубові-велетню, який і нині величаво млів на сонці.

Ще здалеку впізнав подвір'я Малика, хоч від старого будинку залишилася тільки його частина. Впізнав і господаря. Станіслав Малик зосереджено щось тесав. З обличчя майже не змінився: таке ж худорляве, енергійне. Очі спокійні, вичікуючі. Тільки сивини набилося в чуприну.

Малик поспішив нам назустріч. Привітно, хоча й з подивом, розглядав нежданих гостей. Чи впізнає? Ні, не впізнав.

— День добрий, пане…

— День добрий, — з гідністю відповідає Малик. Хотів кинутися до старого, обняти, але…

— Чи ма, пан, слівкі на спшедаж?

Станіслав у відповідь хитає головою: мовляв, приїжджий пан жартує — які можуть бути сливки в липні? Та, певно, згадав серпневий ранок сорок четвертого року, наш пароль. І відповів, як відповів тоді мені, Груші, Грозі:

— Я слівок не мам, мам ябки.

Ми тричі по-солдатському розцілувалися.

А ось на порозі й син Малика — Генрик. Майже мій ровесник. У роки війни — права рука батька. Це він після нашого провалу в Санці приніс мені в ліс Скомських одяг, продукти.

— Що ж це Ви нас не попередили? Якби знали, що приїде капітан Михайлов, та ще з сім'єю, ми б і весілля перенесли.

Так ось чому святкові прапорці й столи під столітнім горіхом. Напередодні тут три дні гуло весілля: Генрик свою доньку заміж віддавав.

За столом господар явочної квартири групи «Голос» згадав такі деталі нашої першої зустрічі, які мені призабулися.

— Я тільки побачив Вас, — розповідає Малик, — здогадався, хто Ви: ми з Ольгою Совєцькою більше тижня чекали капітана Михайлова. Але виду не подав…

Малику вже понад 70 років. Комуніст. У партію привела активна антифашистська діяльність. Він так і каже:

— Вступив у партію, коли Гітлер прийшов до влади.

Нині Малик на пенсії. До його мудрих порад охоче прислухаються односельці.

Ми тепло попрощалися з Маликом, побажали молодим щасливого сімейного плавання, проспівали «Сто лят» і «Щоб у рік по дитині… прибавлялося».

Магістраль немов угвинчується в небо. Тепер знову їдемо дорогами війни.

Черніхув. Тут ми зустрілися з господаркою явочної квартири 70-річною Стахою Очкось. Сфотографувалися з нею біля студні — криниці, де була підпільна «пожарна» квартира. В студні зберігалася зброя, там не раз переховувалися польські й радянські партизани. По сусідству Станіслав Очкось, племінник Стахи, будує новий дім. Господарі попросили мене вкласти цеглину в лицьову стіну. Цеглину підібрали білу, щоб виділялася.

— Тепер у тебе, капітане Михайлов, — каже пані Очкось, — довічне право на одну із кімнат у цьому будинку.

Дороги війни… Козлувка, Явоже, Тшебуня… В кожному селі, в кожному містечку, на площах міст вони відзначені обелісками, живими квітами біля могил радянських і польських воїнів. У братських могилах поляки і росіяни, українці, казахи, грузини… Певно, не знайти такого народу в нашій країні, сини і дочки якого б не боролися за свободу Польщі. За те, щоб назавжди утвердилась на древній слов'янській землі народна влада.

Тисячі радянських солдатів залишилися в братській землі. З барабанним боєм марширують мимо дорогих кожному полякові могил загони харцерів. Сюди в свята і в будні йдуть молоді робітники, ветерани війни. Але найчастіше до могил приходять матері. З гілкою бузку, із свічкою. Ми не раз зустрічали їх біля братських могил; простих сільських жінок із скорботними обличчями.

Крутішає дорога… Козлувка, Тшебуня, Явоже. То тут, то там будиночки гуралів, які нагадують пастушачі шапки. То лавинами снігу, то сірим валом скочуються нам назустріч отари овець.

Де й поділися курні хати, яких було так багато в 1944 році. Гірські села оновилися, помолоділи. Добротні рублені будинки, майстерно прикрашені різьбою, привітно дивляться на нас широкими світлими вікнами.

Такою я побачив і Завадку, спалену, розстріляну карателями і воскреслу з попелу. Маленьке гірське сільце, удостоєне вищої нагороди республіки — ордена Грюнвальда, — знає тепер уся Польща.

Будинок на узліссі, за два кілометри від села Санка. Тут бездоріжжя. Залишаємо машину і добираємося пішки. В той злощасний день 16 вересня 1944 року гітлерівці теж не могли під'їхати машиною до Врублів. Вони підійшли до нас із трьох боків: від сіл Санка, Рибна, Морги.

Стефу і Рузю ми не застали вдома. Вони були в полі. Молодша донька Рузі помчала за мамою і тіткою. А ті, задихавшись, сміючись і плачучи, прибігли додому. 1 знову обійми, поцілунки. Сестри запропонували відзначити зустріч у лісі. На знайомій галявині, де я зустрічався колись з Юзефом Скомським, розвели багаття. Спекли картоплю (земняки) так, як це робив наш Татусь — Врубель: золотиста шкірочка хрустіла.

Живуть тепер доньки Врубля в достатку. Польський уряд нагородив Стефу і Рузю за допомогу радянським розвідникам Золотими хрестами Партизанської Слави, призначив їм персональну пенсію. Місцеві власті допомогли Врублям провести електрику і радіо до будинку. Зовні будинок, який дав притулок Ользі з рацією, а потім і групі «Голос»,