Дарина Гнатко - Катерина

коняку. Той заржав і помчав у чисте поле, що без країв відкривалось за хутором.

І помчав кінь Катерину скрізь глуху темну ніч, а куди ж то він мчав, вона не знала, та й то не головне для неї, головне – ця тварина Божа мчала її на волю, а стукіт копит із кожним ударом віддаляв її все більше від того клятого хутора та його ненависного для неї господаря. Вітер свистів у неї у вухах, від швидкості перехоплювало дух, проте вона була такою щасливою зараз, у цю хвилину, що ані вітру того стрічного пронизливого не помічала, ані страху свого перед конем цим великим, який мчав невідомо куди, не відчувала. Нехай мчить, куди завгодно мчить, аби подалі від хутора сотникового, якось уже потім знайде вона свої рідні Бориси, то вже буде потім, а зараз головне – воля, яка так солодко пахне польовими квітами, яка виграє перед нею усмішкою золотавого молодика на небі, яка такою є жаданою.

* * *

Одарка тихо сиділа у світлиці, різала капусту на капусняк і вряди-годи поглядала одним оком на сотника, який і досі спав на хутряному ліжку солодким та міцним сном праведника. На лиці в Одарки промайнула коротка зла усмішка. Ким-ким, а праведником цей чоловік не був ніколи, хіба при народженні своєму, коли ще не встиг зробити гріха. Жінка з острахом і водночас із байдужістю чекала того часу, коли він прокинеться й довідається, що панянки його ясноокої вже немає поряд, немає вже й у Вербках, а десь далеко мчить вона на Тарасовому коні до свого пана, і що це вона, Одарка, вивела її з хати, дала коня й відпустила геть. А відпустила тому, що інакше не могла, несила їй було витримувати поряд із Макаром присутність цієї пані, не могла вона дивитися на те, як поїдав він очима красу її молоду, а саму Одарку й не помічав, неначе зовсім її не існувало для нього.

Засипавши в чавун пшона, Одарка знов зиркнула на Макара. Учора ввечері засліплена жагучим полум’ям ревнощів, вона жадала смерті зеленоокої суперниці, вона аж трусилася вся, аби обірвати життя те молоде, аби зникла та назавжди з очей Макарових, нехай би й постраждав він трішки, але минув би час, забув би він паню ту яснооку, а вона, Одарка, залишилась би поряд, утішила його. Вона й ножа вже заготовила гострого, та не змогла. Чомусь не змогла, і не в жалю до молодої чужої дитини тут була річ, а в чомусь іншому. Довго стояла вона над заснулою пані, затиснувши в побілілих пальцях ножа, а вдарити не змогла. Прийшла до ліжка, заповзявшись зробити це, а не змогла. Рука сама не підіймалась обірвати це молоде життя, чи, може, і гріха злякалась, хтозна, тільки вийшла з хати, вивела зі стійла коняку сина, а вже тоді попленталась будити паню, щоб забиралась щонайшвидше з Вербків, подалі від Макара, подалі від її ревнивої руки, що іншого разу могла й не втриматись, а обірвати молоде життя. А саму пекла думка, що як пані не погодиться, закортить зостатись їй поряд із сотником… Та ні, пані й справді, схоже, ненавиділа його, бо з радістю помчала з Вербків.

Одарка почала вже готувати піджарку, коли до світлиці увірвавсь розлючений, із сіном в немитому чорнявому чубі, заспаний син Тарас. Одарка огидливо покривилась, укотре дивуючись, у кого ж пішов її єдиний син таким затятим нечепурою, бо вони з Микитою ніколи себе так не занедбували, і вошей у неї зроду не було.

– Мати, – засичав він тихо, покосившись чорним оком на сотника, який навіть і не думав прокидатись. – Де мій кінь?

Одарка спокійно кришила цибулю.

– А немає вже твого коня.

– Як – немає?

– А ось так – немає.

– І де ж він?

Одарка знизала пишними плечима.

– А хіба ж я знаю? Десь у полі, певне.

– У полі? – перепитав Тарас, і очі його чорні оббігли швидко світлицю, у якій нікого, окрім сотника та матері, не було, й Одарка постерегла з лиця його, що Тарас усе зрозумів. – А де ж пані? Теж у полі?

Одарка всміхнулась самими вустами.

– Та, певне, що в полі.

– Геть здуріла?! – заволав Тарас, і не стямилась Одарка, як він опинився поряд, боляче вхопив сильними пальцями за руку та затиснув так, що в Одарки в очах потемніло від болю. – Ти уявляєш, що наробила?! Ти хоч розумієш, що зробить тобі пан Макар, коли прокинеться? Та він за цю паню ладен був чи не всі свої гроші віддати.

Одарка скривила лице.

– Та щоб він подавився ними! Немає вже тут його пані!

– А я її ще привезу.

– Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

– Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

– Брешеш, собачий сину!

– А ти батька хоч мертвого не ображай! – визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. – То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

– Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

– Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

– Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

– Із вами тут поспиш, – пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. – Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?

Тарас сів на лаву.

– A ви ось у матері й запитайте.

Сотник махнув рукою.

– А, що в неї, дурної баби, питати, – він протер очі, позіхнув ще раз і раптом застиг. Одарка, яка очей із нього не зводила, відразу ж зметикувала, що згадав він у цю мить про свою пані, і зачаїла дух. Поблимуючи заспаними очима, сотник швидко обдивився світлицю й, не знайшовши тієї, кого шукав, погрозливо вирячився на Тараса.

– Де Катерина?

Тарас злорадно зиркнув на матір.

– А я ж і кажу, що в матері попитайте.

Блакитні очі Макара погрозливо потемніли, але Одарка змусила себе не боятися. Вона знала, що не зрадіє Макар тому, що випустила вона паню з хутора, проте він перелютує швидко, така в нього вже вдача, покричить, пориє землю копитом, мов норовливий кінь, та й остигне, покричить тільки, але вона вже якось витримає, переживе, головне ж бо те, що суперниці позбулась, а лють Макарова, вона хутко мине.

– Де ж Катерина, Одарко? – запитав він досить спокійно, та вона бачила, що під тим його спокоєм вирує справжній буревій.

Вона прямо зустріла його важкий погляд.

– Немає її тут.

– І де ж вона?

– Не знаю.

– Ти не знаєш?

– Не знаю. Звідки ж мені знати, куди подалась твоя пані?

– А хто ж вивів її з хутора? – знову досить спокійно запитав Макар, та Одарка помітила, що його очі почали наливатися кров’ю. Вона його