Дарина Гнатко - Катерина

– А я йому й належу, і кохаю його! – вигукнула Катерина прямо в сите, угодоване лице сотника, яке відразу ж перекосилось від люті й почервоніло все. – А ви, дядьку Макаре, як були мені огидні, так і залишились, якщо не стали ще огиднішим.

Сотник зіщулив очі.

– За паном своїм проклятущим ткнешся, а зі мною он як? – Він недобре всміхнувся. – Дарма ти так, Катре, дарма кохання моє топчеш, пожалкуєш ще, та пізно вже буде. А я ж хотів лагідним із тобою бути, думав, що отямиться моя Катруня. А ти он як.

Швидко, одним рухом, він кинувся до неї. Катерина не втрималась, закричала й чимдуж подалася до дверей у сіни. Але клята спідниця заплуталась, та й сотник виявився дуже швидким. Сильні, грубі руки, що вже торкались її тіла, лишаючи синці, ухопили Катерину за три ступні від дверей. Гарячі, вони притисли її до чужого, ненависного тіла, а пишні вуса залоскотали ніжну шию, якої він торкнувся поцілунком.

– Катруню, дурненька, звідси ж не втечеш!

– Відпустіть мене!

– Ні, і не думай про це.

Легко, мов дитину, він підхопив її на руки й, незважаючи на те, що вона відчайдушно пручалася, поніс до засланого розкішним хутром ліжка. Катерина тільки застогнала, коли її безжально кинули на ліжко, і хотіла знову зіскочити, але сотник не дав. Його важке вгодоване тіло навалилося на неї всією вагою, боляче притисло до ліжка, а жадібні, неласкаві чужі губи зім’яли її вуста жорстоким, безжальним і болісним поцілунком. Катерина закам’яніла під ним, із огидою відчуваючи на своєму тілі ненависні пазурі, що почали трощити розкішну тканину сукні, і тріск той мало не зводив її з розуму, бо ще трішки й залишиться вона перед ним геть беззахисною, ще трішки й станеться те, чого вже ніколи не виправити.

– Катерино! Жадана моя!

Його шепіт рвав напружену тишу ночі, а безжальні губи цілували вже шию, тільки поцілунки ті ставали поволі кволішими, усе повільнішими, неначе цілував він її вже знехотя. І якоїсь миті Катерина відчула, як його тіло зробилось іще важчим, а потім збагнула, що сотник просто заснув. Дихав він тепер рівно та тихо й лежав нерухомо, придавивши її до хутра та ліжка. А Катерина й дух зачаїла, боячись навіть подихом своїм пробудити його, боячись навіть поворухнутись, аби він не прокинувся.

Так, із занімілим від чужої тяжкості тілом, пролежала вона ще довго, дослухаючись до того, що діялось на хуторі, до п’яних пісень, що лунали вночі грубими чоловічими голосами, до собачого гавкання десь далеко та до рівного подиху сотника в себе під вухом. Поки що вона уникла його жадібних пазурів, та чи то надовго? Час минає, він, може, скоро прокинеться та знову простягне до неї свої пазурі. І ніхто не захистить, ніхто її вже не врятує. А Криштоф…. Де зараз її Криштоф, чи кинувся вже він своєї Катарини, чи шукає її десь серед темної ночі? Любий, коханий… А чи здогадується він, у чиї тенета вона попала, чи допускає думки про те, що нахабні пазурі сотника Яковенка посеред ночі тягнуться до молодого тіла його дружини. І важко, і нестерпно було думати їй про те, як, здогадавшись, Криштоф сприйме це. Чи не відчує він одрази до дружини, яку зґвалтував інший, тіло якої належить уже не йому одному, а торкнулись його чужі, ненависні пазурі. Думки про це були найбільшим болем Катерини, вони пекли її весь той час, поки зовсім поряд смачно хропів сотник, а навкруги панувала цілковита тиша глупої ночі, у якій давно стихли співи невідомих людей і позмовкали собаки. А вона все не спала, страх крав у неї сон, висмоктував сили з тіла й чорною, холодною змією копошився десь глибоко в серці. Страх того, що ось іще хвилина, якась коротка мить, і сотник прокинеться, обірветься його солодкий сон. І знову пазурі його потягнуться до неї, потягнуться, щоб зробити її належною йому, аби вкрасти її у Криштофа.

Та нічна година все ж давалася взнаки, і якоїсь миті Катерина, не зчувшись, задрімала, задрімала коротким, тривожним напівсном. І прокинулась так само несподівано, як і заснула. Сотник спав, та так, мов не спав до цього цілий тиждень. Темінь панувала у світлиці, і раптом у темряві здалась Катерині чиясь присутність. Вона вдивилась у неї, напруживши очі, і помітила біля ліжка чиюсь високу застиглу постать. Чоловік то був чи жінка – розібрати неможливо.

– Уставай, – пролунав із темряви похмурий жіночий голос, і Катерина зрозуміла, що перед нею Одарка та, мати Тарасова. І полегшення відчула, і нові страхи, але не встигла вона отямитись, як Одарка з роздратуванням скинула з неї сотника й зашипіла. – Ти що, пані, зовсім глуха? Сказала ж, уставай!

Катерина поворушила онімілим тілом.

– Сотник прокинеться!

Одарка коротко реготнула.

– Не прокинеться, спатиме він до ранку, – упевнено промовила вона, висмикуючи Катерину з ліжка. – А ти, пані, давай, рухайся, я коня вивела зі стійла, я б раніше прийшла, та ті дияволи поки поснули.

Катерина залупала.

– Ви… ви відпускаєте мене?

– А що ж я, по-твоєму, в дідька роблю?

Катерина розгубилась.

– Але ж чому?

Одарка штурнула її в спину.

– Не питай, бо я й сама не знаю, – невдоволеним голосом пробурмотіла вона, виштовхуючи Катерину в сіни. – Не знаю, чому пожалкувала я тебе, пані. Не знаєш ти, які думки весь вечір не давали мені спокою, не відаєш ти, пані, що померти могла від мого ножа, у сні померти, бо довго я так стояла над тобою, заснулою, і рука моя не раз уже підіймалась, щоб обірвати життя твоє молоде, та чомусь не змогла, не здужала рука моя скоїти цей гріх.

Катерина вражено застигла на місці.

– Господи, тітко, що ж я зробила вам такого, що ви мене хотіли вбити? Я ж бо зроду вас у житті не знала, лиха вам не заподіяла…

Одарка відчинила двері надвір.

– А неправда твоя, пані, бо лихо ти мені таки вчинила, і немале, бо чи знаєш ти, як довго, вірно та віддано кохаю я Макара, як живу я тільки ним одним, усе ладна заради нього зробити.

– Але ж моя в тім яка провина?

– Твоя провина? Так любить же він тебе, молоду та вродливу, побачила я ввечері, як любить він тебе. Ти, щасливиця, маєш те, чого я роками жадаю й не маю, що для мене найбільше щастя на землі.

Катерина похитала головою.

– А для мене його любов є найбільшим на землі нещастям, повірте мені, тітко. Не я шукала побратись із сотником, а він сам засватав мене, проти волі своєї я за нього йшла, жодної хвилини мого життя не було в мене бажання ставати його дружиною. Я іншого кохала і його дружиною зробилась, та не може сотник покинути думки про мене, а я б усе віддала, аби забув він про мене.

Одарка вела її скрізь поснулий хутір і мовчала, і Катерина не знала, чи повірила їй ця дивна жінка, яка так закохана в цього негідного сотника, що й гріх ладна взяти на душу, позбавити людину життя, аби тільки він належав їй. Страшна вона людина, і ця допомога її для Катерини є справжнім дивом. За останнім на хуторі двором вона підвела Катерину до високого чорного коня й запитала:

– Умієш верхи їздити?

Катерина не вміла, але правди говорити побоялась.

– Умію.

– То рушай! І затям, пані, що як повернешся ти знову до Макара, то не втримаюсь я вже, обірву життя твоє молоде й не пошкодую.

– Я не вернусь сама, хіба за косу приволочать, – глухим голосом відгукнулась Катерина й боязко полізла на коня. Страшно це робити, ось-ось і впасти можна, та краще вже, ніж залишатись у пазурах цього ненависного сотника. – Спасибі вам, тітко!

– Не дякуй, бо для себе я добро роблю, – озвалась Одарка й із силою вдарила