Дарина Гнатко - Катерина

– Примчав!

Катерина, яка з нещасним виглядом сиділа на стільчику, здригнулась від тих слів усім тілом. Сотник то, певно, примчав, а кому ж іще було сюди мчати? Господи ж помилуй, що зараз буде? Тіло її не забуло ще тих побоїв, а ось зараз вона зустріне його знову, і чим закінчиться для неї та зустріч, вона не може й уявити. Гнівлива Одарка біля печі вмить напружилась, засяявши водночас лицем, і Катерині чомусь, може й хибно, здалося, що не байдужа до сотника ця чорноока красуня, а ненависть до Катерини в її очах – звичайні ревнощі. Та що ж йому треба, тому сотникові, коли кохає його така жінка, брав би її за дружину, любився б із нею, а їй, Катерині, дав би нарешті спокій, не тратив би на неї своїх сил. Ба ні, немає йому спокою, знов щось задумав.

Вони з Одаркою напружено вдивлялись у двері, у яких ось-ось мав з’явитися Макар Яковенко, услухалися в голос його, що лунав у дворі, й для кожної голос той лунав по-особливому. Для Одарки він був наймиліший та найжаданіший у світі, а Катерина вся тремтіла від огиди, зачувши той ненависний для себе голос. Він зараз з’явиться у світлиці, і чим буде для Катерини та його поява?

Й ось він увійшов, стрімко увійшов, прудкою юнацькою ходою, і відразу ж очі його знайшли застиглу Катерину й навіть на мить не торкнулися поглядом завмерлої біля печі Одарки. І та помертвіла вся, побачивши, як дивиться її Макар на цю панську дівчину, як спалахують очі його яскравим світлом, і бачить вона в них те, чого так сподівалася до себе, чого так шукала увесь цей час, коли він дивився на неї. Та як не шукала, так і не знайшла. Біль і сліпуча хвиля ревнощів накотились на її серце з такою силою, що ледве втримала вона в руках горщика з борщем. А він, коханий та зрадливий, ішов зараз до іншої, і для іншої горіли полум’ям його очі, інша зараз панувала в його серці, а не вона, вірна Одарка.

Сотник зупинився перед Катериною, яка зіскочила зі стільчика на ноги й стояла перед ним, гордовито закинувши догори свою чорняву голівку, із усієї сили своєї намагаючись не видати страху, що охопив усе її єство.

Сотник пройшовся поглядом по її сукні.

– Ну, здоров була, Катруню!

– Навіщо ви привезли мене сюди? – Зле відгукнулась Катерина на його привітання, виблискуючи очима.

Сотник усміхнувся.

– Так ти й не привітаєшся зі мною?

– Не привітаюсь.

– Що, тебе отакого навчив твій пан граф? Раніше, пам’ятаю, ти була більш привітною, і здоровкалась, і милою такою була.

– То було колись.

– Так, зараз ти зробилась панею, простих людей навчилась нехтувати, гидувати ними та гордувати. – Катерина не відповіла на ці слова, а Яковенко й далі стояв біля неї, пильно, мов забув за цей тиждень, вивчав лице, міркуючи про щось своє і змушуючи Катерину нервуватися під тим аж занадто неприємним для неї поглядом. Так дивився він на неї ще в Борисах… Та й завжди він на неї так дивився, але тепер у його погляді вбачалась якась погроза, щось недобре, а може, то була жага помсти, за те, що розірвала заручини, що кинула його, обравши для Криштофа.

Урешті набридло йому те споглядання, і він обернувся до Одарки, яка з ображеними, налитими сльозами очима застигла біля печі, напружено вслуховуючись у їхню розмову.

– Що, Одарко, вечеря готова?

Одарка важко ковтнула.

– Готова.

Сотник потягнув носом повітря.

– Борщем пахне, – схвально пробурмотів він і хитнув головою на стіл. – То подавай, чого ж ти застигла?

Одарка недобре зиркнула.

– А хіба ж я тобі наймичка?

Сотник блимнув на неї невдоволено.

– Чого сатанієш, Одарко? У нас же гостя он яка поважна, сама графиня Катерина Гнатівна Гнатовська. А я не розповідав тобі, Одарко, як ця сяюча графиня осміяла мене на все моє рідне село, як заручилася зі мною, а потім потайки вискочила заміж за польського графа, якому належать Бориси, як глузував із мене увесь люд, що покинула мене молода наречена?

Одарка глянула на нього вбитим поглядом.

– Не розповідав.

Яковенко промовчав, а Одарка, рухаючись мов не своїми ногами, почала збирати до столу, виставляючи до борщу густу, тільки зібрану сметану, куснями накраяний чорний хліб, шмати товстого сала та круглі білі головки солодкуватої цибулі. А сама напружено розмірковувала, що ж їй зробити для того, аби зберегти для себе Макара, аби не полинув він до панянки цієї ясноокої й не втратила вона його назавжди. Бо, хоч і казала пані, що ненавидить його, хто ж його знає, що між ними сталося, може, посварилися чого, а Макар ще вмовить пестощами цю паню простити його, так умовить, що вона й пана-чоловіка свого забуде. Ось вона, Одарка, в обіймах його не тільки про чоловіка б забула, а й про все життя своє. Уявивши Макара, який обійматиме сеї довгої ночі цю паню, Одарка спіткнулась, мало не розбивши глечика з кислим молоком. Макар озвався, люто вилаявшись.

– Дивися, що робиш! – Засичав він, хапаючи за руку Катерину, яка пручалась, та силою саджаючи її за стіл. – Ходиш, як сонна муха.

– Сонна, – пробурмотіла ображена Одарка собі під носа й застигла біля лави, збагнувши раптом, що потрібно їй робити. Заяскрілими очима дивилась вона на сотника, а сама думала: нічого любчику, що я сонна, скоро й ти заснеш, міцно заснеш, забувши про панянку свою, а коли прокинешся, не буде вже її поряд. От тільки згадати б, куди поділа вона своє сон-зілля, що придбала в баби-знахарки Заведенчихи, коли замучилась вже вкрай тими безсонними ночами. Здається, пхнула за піч та й забула, коли Макар повернувся знов до хутора. Де й сонливість її тепер поділася, почала вона рухатися жваво та моторно, не надто намагаючись звертати уваги на те, як Макар на панянку поглядає, як умовляє її попоїсти, а вона відверта від нього своє молоде, гарне личко. Вигодивши хвилину, Одарка полізла тремтячими руками за піч і аж зойкнула радісно, намацавши-таки того клятого сон-зілля. Покосилась на сотника, який мовчки сьорбав її борщ. Нічого, прийде ніч, і тобі, голубе, уже не до пестощів із панянкою буде, заснеш, заснеш ти, любчику.

Напружена, тремтячи від ревнощів, спостерігала потім Одарка, як дудлить Макар квас із зіллям її сонливим, і тільки очима недобре зиркнула, коли він указав їй на двері.

– Пішла геть, Одарко!

Серце її затисло ревнощами.

– То ще ж кисіль…

Сотник підвівся із-за столу.

– Геть, я сказав!

Одарка блимнула чорнотою очей і слухняно вийшла в сіни, утішаючи себе тим, що даремно поспішає насолодитись він молодим тілом, напевне, дуже жаданої пані, не встигне, любчик, засне.

Одарка вийшла, і світлицею відразу ж опанувала тиша. Сотник, смакуючи, допивав свій квас, а Катерина мовчки сиділа з краю столу, наляканими очима слідкуючи за кожним його рухом, щомиті чекаючи, що ось зараз кинеться він на неї, мов голодний звір, щоб назавжди забруднити, заплямити її тіло, торкнутися того, чого мав право торкатися лише Криштоф. І даремно кричати чи кликати когось на допомогу, ніхто не допоможе в цьому клятому місці, ніхто й не почує її.

Сотник позіхнув і смачно потягнувся.

– А що, Катруню, скучила за мною?

– Ні!

Він повільно підвівся зі стільця.

– А от я скучив, і знала б ти, Катруню моя солодка, як я за тобою скучив, якою жаданою стала ти для мене за весь цей час розлуки. Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе…

Катерина з огидою поглянула на нього.

– Не треба, дядьку Макаре, нічого не кажіть!

– Не віриш мені?

– Не вірю! Той, хто підіймає руку на жінку, не може її любити.

– Так то ж я з ревнощів, моя солодка. Та я ж сатанію весь, коли подумаю про те, що той пан проклятущий обіймає тебе, цілує, кохає те, що мало