Дарина Гнатко - Катерина

Жінка кинула курку, яка тріпалася в її руках, на долівку, не звернувши уваги на те, що кров бруднить гарний пухнастий килим.

– Ось що, Таpace, давай вези цю паню туди, де взяв.

Тарас прожогом зіскочив на ноги.

– Здуріли, мамо?

– Роби, що кажу!

– Ага, чекайте.

– Тарасе, краще тобі мене послухати.

– А я вже давно слухаюся тільки того, що накаже мені пан сотник, – уперто відгукнувся Тарас, пронизуючи таким поглядом матір, що навіть Катерина здригнулась. Але чорноока Одарка Рогозиха погляду сина ні крапельки не злякалась, не така вже вона була людина, щоб лякатися ще когось, надто ж власного сина. І на відміну від Катерини, знала вона, чого лютує на неї Тарас, – не міг ніяк пробачити, дурень блаженний, що не любила вона його батька, а половину свого життя кохала сотника Макара Яковенка. І не його, Макара, ненавидів він, Тарас, а саме її, бо це вона кохала сотника, а не той її. А для Одарки, хоч би як Тарас лютував, почуття до Макара було найкращим із того, що вона мала в житті. Видана насильно батьками за козака Микиту Рогозу, вона жодної хвилини свого подружнього життя не любила Микиту й без жалю зраджувала йому, таким чином помщаючись за його кляте нею сватання. А Микита був чоловік геть безхарактерним, вертіла вона ним, як циган сонцем, змінюючи коханців одного за одним. І тривало це доти, доки не зустріла вона сотника Макара Яковенка. Що подіялось тоді Одарці? Та для неї неначе недовідомий світ відкривсь, вона мов народилась ізнову, і те, що було раніше байдужим, заграло тепер новими барвами. Кожна мить її життя належала тепер йому, жила вона для нього, цвіла рожею, однак недовго. Макар її не покохав. Так, побавивсь тілом розкішним, та й воно йому швидко набридло, поїхав геть, не бажаючи розуміти того, що є всім для Одарки, що без нього вона ніщо в цьому світі.

– У тебе ж є чоловік, – цідив він колись скрізь зуби гіркі для неї слова, відпихаючи від себе її руки, що жадібно його обіймали.

Одарка ж линула до нього всім тілом.

– Микита? Та я ж покину його!

– І що?

Вона гаряче цілувала його холодне, байдуже лице.

– Із тобою піду! За тобою піду, хоч і на край світу.

– І нащо ж ти мені потрібна? – безжально топтав він її щире почуття, поблискуючи холодним поглядом. – Ні, краще лишайся вже, Одарко, біля свого Микити, а мені ти не потрібна.

У такі хвилини вона мов провалювалася в чорну безодню, відчуваючи, що не потрібне їй життя на цьому світі без нього, вона й не хотіла його вже волочити, те життя, і самогубством грішила, та залишалась жити, аби знову горіти тим своїм хворобливим коханням до Макара. Бо кожного разу, услід за чорною безоднею туги, оживала в серці надія, що Макар іще отямиться, побачить її вірне, незрадливе кохання й прийде до неї.

І ось він прийшов. Прийшов, коли Микита помер, прийшов несподівано, і серце Одарки знов ожило надією. Щоправда, був він усе таким самим холодним і байдужим, проте тепер був поряд, і дурне жіноче серце знову повірило в те, що він її покохає. А ще те серце, хай і не бажало, відразу ж відчуло, що в Макара з’явилася інша. І річ була не тільки в тому, що відмовлявся він тепер від її спокусливих принад, ні, тут було щось інше. Вона серцем відчувала, що Макар покохав, але не її, а якусь іншу, невідому й уже ненависну щасливицю, яка домоглася того, до чого вона, Одарка, ішла роками й не діставала, – Макарового кохання.

І потекли для неї дні в муках, коли був він поряд, такий близький і далекий водночас, і ночами в безсонні лежала вона на холодному, не зігрітому ним ліжку, вилупивши очі в стелю, й думала, напружено думала, хто ж вона, та незнайома щасливиця. Чи вродлива вона, чи вродливіша од неї, Одарки, у що вона не дуже вірила, бо цінувала свою вроду дуже високо, дбала про неї, відмикаючи від важкої праці, аби і з роками залишатись гарною для Макара. Та дарма, дарма шанувала себе, усе дарма. Не потрібна вона йому, хоч би яка гарна та вродлива була. Інша потрібна, інша. Думки ці пекли її розпеченим залізом, не даючи спокою ані вдень, ані вночі.

Хто вона, хто та, кого кохає Макар?

І ось Тарас привіз цю дівчину, майже дитину, із золотаво-зеленими ясними очима та вродливим лицем. І Одарка, мов ножем, дістала удар у самісіньке серце.

Вона це! Вона, та кого кохає Макар!

Як дізналась вона про це? Та хто його знає, серце підказало, таємниче нашептало, як тільки до заднього двору, де вона різала курку, приплентавсь той Петро, настирливий собака, який давно вже її кохає, і злорадно похвалився тим, що Тарас із наказу сотника привіз якусь паню. Говорить, а в самого очиська вдоволено блискають.

Одарку мов огонь обпік. Кинулась вона до хати й курку напівживу із собою прихопила. Прожогом у сіни, поваляла щось, та не помітила й що, аби хутчіше побачити, побачити та закам’яніти від болю серцем. Бо суперниця та була напрочуд гарна, що то суперниця, Одарка відчула відразу, як тільки дід Митько гукнув, що когось привезли, а Петро прийшов і посипав солі на її глибоку, незагойну рану…

Ні, ще до заходу сонця, ця панянка має покинути Вербки, інакше Одарка не могла за себе ручатись, вона ладна була й убити від ревнощів це дівчисько, коли б довідалась напевне, що Макар кохає саме її. А Тарас за звичкою все робить навпаки, мститься за свого нікчемного батечка.

– Тарасе, хоч раз у житті послухай мене, матір, – почала вона знов підступати до сина, але той уперто хитав головою.

– Я слухаюсь тільки пана Макара.

– Тарасе…

– Я вже сказав, що ні!

Одарка з досади трохи ногою не гупнула, наступила на ту кляту недорізану курку та заслугувала здивованого, осудливого погляду суперниці, грубо вилаявшись.

І відразу ж напустилась на небажану гостю.

– Ти чого вирячилась на мене? Така ніжна пані, що й вилаятись при тобі не вільно? А то ж через тебе я лаюсь, через красу твою ясновельможну! – Одарка покривилась. – Навіщо приїхала сюди?

Катерина вражено відсахнулась.

– Що ви, тітко, нікуди я не їхала, мене ваш син привіз.

– Що, супроти волі?

– Супроти, лантух на голову й повезли.

– Он як, – замислено протягнула Одарка, роздивляючись багато вбрану панянку, і та її внутрішня напруга від того, що суперниця приїхала сюди не сама, трішки послабшала. – То ви й не кохаєте Макара?

Дівчина звела на неї свої дивні ясні золотаво-зелені очі, й у них спалахнула такої сили ненависть, що Одарка ледве втрималась, щоб не відсахнутись, і слова панянки пролунали музикою.

– Я його ненавиджу! – Тихо, але твердо промовила дівчина, а Одарка й зраділа, почувши її слова, і подивувалась, як то можна не любити Макара, коли він такий гарний, коли одним своїм поглядом здатен розпалити вогонь у серці. А ця пані, виходить, що не така, дивна все ж якась.

Одарка поглянула на сина.

– Чув, Тарасе, пані не хоче тут залишатись.

– Чув.

– То ж відпусти її!

– Ні!

Одарка кинула на нього злий погляд і вийшла з хати, забравши із собою ту нещасну курку, щоб дорізати. Нехай кокошиться, а вона все одно знайде можливість позбутися цієї панянки. Та щоб вона цього не змогла, не може такого бути. На те вона й Одарка Рогозиха.

* * *

Та хоч би які там думки заходили в забиту ревнощами голову Одарки, не судилось їм утілитися в життя. Надвечір, коли сонце вже сідало десь у полі за обрій, а Одарка доварювала борщ із тієї злощасної курки, до хутора вернувся несподівано господар. Одарка вийняла з печі борщ і мало не розлила його з розпачу,