Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 17. Визнання

Анастасія

Я сиджу на краю ліжка, притиснувши коліна до грудей. Сльози самі течуть по щоках, і я не можу їх зупинити. Грудна клітка стискається так, ніби повітря раптом стало густим і важким.

— Чому… чому це відбувається саме зі мною? — шепочу я, не маючи сил приховувати відчай.

Марта стоїть поруч із тихим, майже материнським виразом обличчя. Її теплі очі наповнені співчуттям. Вона повільно сідає поруч і обережно бере мене за руку.

— Ваша світлість, вам не слід так засмучуватися… — каже вона м’яко, витираючи сльози з мого обличчя краєм чистої хустинки. — Князь не дозволить нікому скривдити вас.

— Але хіба це має значення? — питаю я, дивлячись у вогонь, що палає в каміні. — Він захищає мене лише тому, що я його дружина. Це не через мене… Це через обов’язок.

Марта стискає мою руку трохи міцніше.

— Ви помиляєтеся, — відповідає вона тихо. — Він піклується про вас. Це більше, ніж обов’язок. Я бачила, як він дивиться на вас, коли думає, що ніхто не помічає. У його очах зовсім інший вогонь.

Її слова змушують мене затамувати подих. Я не знаю, як на це реагувати.

Чи справді я помиляюся? Чи є щось більше за цей холодний фасад, який він так старанно тримає переді мною?

— Я боюся, Марто… — зізнаюся я. — Боюся впустити його в своє серце. Якщо це неправда, якщо це лишень ілюзія, вона зруйнує мене.

— Справжні почуття завжди трохи лякають, — говорить вона зі спокійною мудрістю. — Але хіба не варто ризикнути заради чогось справжнього?

Мої сльози повільно висихають, але в голові залишається хаос. Я притискаю руки до грудей, ніби намагаюся вгамувати цей клубок емоцій, що зростає всередині мене.

Марта може мати рацію… але я не готова повірити в це так легко.

У цей момент двері відчиняються. Вітольд стоїть на порозі, його погляд зупиняється на мені. У його очах я бачу щось глибоке й невимовне, чого раніше не помічала.

— Марто, залиш нас, — каже він тихо, але владно.

Марта киває і зникає за дверима, залишивши нас удвох.

Серце прискорює ритм.

— Ти плакала, — його голос звучить глибоко і спокійно, але я чую в ньому турботу.

— Це… нічого, — відповідаю я, зберігаючи залишки самовладання. — Усе добре.

Він заходить ближче, і між нами виникає напружена тиша.

— Ні, не добре, — заперечує. — Я знаю, що сталося. І я не дозволю більше нікому заподіяти тобі біль.

Його погляд наскрізь пронизує мене. Серце завмирає, а всередині мене піднімається нова хвиля емоцій.

Чи справді він тут, щоб захистити мене? Можливо, в його словах є щось більше, ніж обов’язок?

Його пальці затримуються на моїй щоці, і я відчуваю, як шкірою розливається тепло від його дотику. Не роблю жодного руху, щоб відсторонитися.

— Анастасіє… — шепоче він моє ім’я так м’яко, ніби воно належить лише йому.

Його погляд стає глибшим, пронизливим. Він дивиться на мене, ніби шукає дозвіл, ніби питає без слів: Ти готова?

І я відповідаю йому своїм поглядом. Так, я готова.

Його губи торкаються моїх спершу обережно, майже невпевнено. Мій подих зупиняється, і світ навколо зникає. У цю мить є лише він і це ніжне, але глибоке зіткнення.

Але цей поцілунок швидко змінюється. Обережність зникає, поступаючись місцем пристрасті, яка наростає між нами з кожною секундою. Його руки обіймають мою талію, притискаючи мене ближче, а я, сама того не усвідомлюючи, відповідаю на його рухи, мої пальці стискають тканину його сорочки.

Його поцілунок стає наполегливішим, глибшим, і я повністю втрачаю контроль над собою. Моє тіло здається легким, ніби я падаю в бездонну прірву, але в його обіймах це падіння здається правильним.

— Ти… — шепоче він, коли нарешті відривається від моїх губ. Його дихання гаряче на моїй шкірі. — Ти не уявляєш, як сильно я цього хотів.

Я заплющую очі, намагаючись упоратися з усім, що відчуваю.

— Я теж… — мій голос тремтить, але я більше не боюся цих слів. — Я більше не можу це заперечувати.

Його рука ковзає вздовж мого обличчя, його пальці зупиняються біля мого підборіддя, а потім він знову нахиляється, торкаючись мого чола своїм.

— Ти не мусиш боятися, — каже він тихо, його голос стає ніжним і глибоким. — Я ніколи не зроблю тобі боляче.

Моє серце стискається від його слів. Вперше за довгий час я відчуваю себе в безпеці.

— Вітольде… — я кажу його ім’я, ніби пробую його смак на своїх губах.

Він відповідає мені легким, але глибоким поцілунком. У цей момент я знаю: більше немає дороги назад.

Моя рука тремтить, але я дозволяю собі притиснутися до нього ближче, дозволяю собі повірити, що можу бути поряд із ним не як чужа, а як жінка, яка йому потрібна.

Це правильно. Це те, чого я боялася, але тепер хочу всім серцем.

Його руки обіймають мене міцніше, а поцілунки стають глибшими, палкішими, кожен дотик зміцнює цю незриму нитку, що пов’язує нас. У цю мить він стає моїм єдиним світом, а я — його.

Коли наші губи нарешті розривають контакт, я задихано вдихаю, дивлячись йому в очі. Між нами лишається лише кілька сантиметрів, але тепер цієї відстані майже не відчувається.

— Це справжнє, — каже він, його голос глибокий і щирий. — І ти це знаєш.

Я киваю, відчуваючи, як сльози радості підступають до очей.

— Так, я знаю, — шепочу я, більше не сумніваючись.

Його погляд лагідний і теплий, такий, якого я раніше не бачила. Ми залишаємося зовсім близько один до одного, дихаючи в унісон.

Його пальці ніжно ковзають по моїй щоці, прибираючи пасмо волосся.

— Ти повинна відпочити, — каже він м’яко, його голос звучить майже пошепки. — Ми ще поговоримо… але не зараз.

Я хочу заперечити, але замість цього лише киваю. Його турбота огортає мене теплом, якого я давно не відчувала.

— Ти поруч, — кажу я, ледве усвідомлюючи свої слова. — І тепер це… все, що має значення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍