Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 16.1

Вітольд

Анастасія пішла на поправку, і я не просто радий цьому. Полегшено зітхаю щоразу, коли бачу, як вона робить черговий крок до одужання. Її бліді щоки набирають здорового рум’янцю, а слабкість поступово відступає.

Вона вже не лежить у ліжку цілодобово, тепер прогулюється коридорами й навіть намагається брати участь у звичних справах. Її усмішка повертається — спочатку обережна, майже боязка, але справжня.

Це дивно, як звичайне одужання може викликати в мені таку хвилю радості.

Сьогодні вона залишила свою кімнату і я вперше за кілька днів бачу Анастасію без слідів хвороби. Її постава пряма, кроки впевнені, але в її очах досі ховається тінь.

Щось її турбує?

Марта підходить до мене в коридорі, її обличчя насторожене.

— Ваша світлість, — говорить вона з легкою тривогою в голосі, — я щойно бачила вашу дружину… вона виглядала засмученою.

— Засмученою? — питаю я, напружуючись.

Марта опускає очі й замовкає на мить, перш ніж тихо додає:

— Думаю, вона могла почути деякі чутки…

Мої очі звужуються.

— Що за чутки?

Марта вагається, але врешті каже:

— Говорять… що ваша дружина зрадила вас. Нібито вона… близька з кимось із маєтку.

— Хто каже? — різко вимагаю правди.

— Г-графиня, — затинаючись шепоче служниця.

Єлизавета.

Гнів спалахує в мені миттєво. Мої пальці стискаються в кулак, і в цей момент я відчуваю, як усередині мене щось рветься.

— Покличте графиню Єлизавету негайно, — наказую я холодно і йду в кабінет.

Слуга киває й поспішно йде.

Я стою, зціпивши зуби. Важко тримати гнів під контролем. Вперше за довгий час я відчуваю справжню лють.

Єлизавета перейшла межу.

Коли вона заходить до мого кабінету, її кроки впевнені, а обличчя — спокійне, навіть усміхнене. Вона думає, що знає мене. Думає, що може грати ці ігри без наслідків.

— Вітольде, — каже вона з тією ж кокетливістю, що й завжди. — Ви хотіли мене бачити?

— Так, — мій голос холодний, наче крига. — Закрий двері. Нам потрібно поговорити.

Її усмішка ледь помітно згасає, але вона підкоряється, зачинивши двері за собою.

— Ти знаєш, чому ти тут, Лізо?

— Чесно кажучи, ні, — відповідає вона, злегка зводячи брови. — Але, мабуть, це щось важливе?

— Дуже важливе, — я роблю крок до неї, мої очі впиваються в її погляд. — Це стосується твоїх слів… і того бруду, який ти розпускаєш про мою дружину.

Її усмішка зникає повністю. Вона робить крок назад, але я не відводжу погляду.

— Вітольде, я… я не знаю, про що ти говориш.

— Не знаєш? — мій голос стає тихішим, але ще небезпечнішим. — Мені стало відомо, що ти поширюєш брехню про зраду Анастасії. І це була твоя остання помилка.

Вона намагається щось сказати, але я обриваю її.

— Ти не просто принижуєш її. Ти зневажаєш мій вибір, моє рішення, і за це будуть наслідки.

Її очі наповнюються страхом, але вона швидко намагається взяти себе в руки.

— Я лише хотіла… захистити вас. Вона не підходить вам, Вітольде! Ви заслуговуєте на краще.

— Мені вирішувати, хто мені підходить, — кажу я різко. — І я вже зробив свій вибір. А ти, Єлизавето, більше не матимеш місця ні в моєму домі, ні в моєму житті.

Її очі наповнюються жахом.

— Але ж… Вітольде… Нам з вами було так добре разом…

— Усе скінчено, Єлизавето, — кажу я холодно, перериваючи її виправдання. — Немає більше жодних «ми». Твої інтриги завершилися.

Вона широко розплющує очі, ніби сподівається, що я пом’якшу своє рішення.

— Ви не можете цього зробити, Вітольде! — її голос тремтить, у ньому змішуються відчай і лють. — Я була з вами стільки років! Я завжди була поруч, коли ви цього потребували!

— Це правда, — відповідаю я, роблячи крок ближче. — Але тепер ти перетнула межу, і я не можу дозволити тобі залишатися поруч.

— Але ж це через неї! — шипить вона, намагаючись втримати останні залишки гордості. — Ви змінилися через цю дівчину!

— Можливо, — кажу я спокійно, але твердо. — І я радий цьому. Вона варта кожної зміни, яка відбувається зі мною.

Єлизавета відступає на крок, її обличчя блідне.

— Ви справді оберете її замість мене?

— Я вже це зробив, — відрізаю я, мій голос стає крижаним. — І не повернуся назад. Ти більше не матимеш ані влади, ані моїх статків.

Її очі блищать від сліз, але я не дозволяю собі жодної слабкості.

— Підготуйся. Сьогодні ж покинь маєток.

— Ви пошкодуєте про це, — каже вона майже пошепки, її голос сповнений гіркоти. — Вона зруйнує вас, Вітольде.

— Ні, — відповідаю я тихо, але з абсолютною впевненістю. — Вона — єдине, що може мене врятувати.

Єлизавета більше не відповідає. Вона різко повертається й виходить із кабінету, зачинивши за собою двері.

Я стою на місці ще кілька секунд, на потім мій погляд зупиняється на вікні, за яким уже згасає сонце.

Усе скінчено. Вона більше не буде загрожувати Анастасії.

Виходжу з кабінету й прямую коридором до покоїв Анастасії. Їй потрібно знати, що тепер вона в безпеці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍