Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

Можливо, це була просто пара, що здіймалася з моєї чашки і від якої по шкірі пройшло легке пощипування, або повітря навкруги нас холоднішало, витискаючи тепло з наших тіл. Дим­ний аромат міцно завареного чорного чаю досяг мого носа.

— Якщо ти поруч, — продовжувала Меллорін, — то покажися й випий з нами, щоб ми могли просити тебе про прихильність.

Вона чекала. Тепер стало явно холодніше. Важко було сказати, це звичайна нічна прохолода чи щось інше. Але було легко, дуже легко уявляти всілякі постаті, які рухаються в темряві, що оточувала нас.

Меллорін підняла світлину, ніби намагаючись привернути чиюсь увагу, потім поставила її біля третьої чашки:

— Арманде Ґелсін, якщо ти поруч, дай нам знак.

Вона дуже уважно спостерігала за третьою чашкою. Мабуть, над нею пронісся бриз, бо на мить її поверхня затремтіла.

— Він близько, — сповістила вона.

У її голосі прослизнуло дике захоплення. Я також це відчула, як світ тріскається, ніби яєчна шкарлупа, являючи свої мерехтливі скарби всередині.

Щось ворухнулося в кущах. Мабуть, єнот. Чи олень. А може, дух із могили. Чому б і ні? Ми обидві підскочили. Я озирнулася, але нічого не побачила.

— Усе нормально, — сказала Меллорін, — ти можеш показатися.

Я потягнулася за своїм ліхтариком, але Меллорін обережно зупинила мене своєю рукою.

— Ні, — прошепотіла вона, — для нього є достатньо світла. — Вона кивнула на місяць.

Арманд Ґелсін дивився на нас зі світлини. Він чимось ­нагадував мені мого батька — обидва імігранти, обидва несли свої таємниці через пів світу. Обидвом судилися без­глузді смерті.

Фотограф уловив грубу лють у його очах, у вигині його брів, у хижій досконалості його волосся. На мить я могла побачити його вирваним з історії, так ніби він усе ще живий, усе ще юний, тепер. Попри свою молодість, він був гордим, зухвалим, таємничим, але й був значно ближчим до смерті, ніж міг уявити.

Із темряви знову донісся звук, іще ближче.

Звук кроків по стежці. Тінь рухається поміж іншими тіня­ми. Темна постать відокремлюється від решти темряви і прямує в нашому напрямку. Я почула, як Меллорін різко затамувала подих.

— Ми тут, — гукнула вона до тіні, і в її очах з’явився тріумфальний вираз. Вона поплескала по місцю, де стояла його чашка. — Ось твоє місце.

Темна сутність наближалася. Вона мала людські обриси. Тінь підіймалася по стежці до нас. Меллорін тремтіла від хвилювання та передчуття. Але як тільки ця істота наблизилася, все моє єство занило, що тут щось не так.

— Меллорін… — прошепотіла я.

— Ш-ш-ш, — промовила вона, — ось і він. Це він.

Тінь тепер стояла в кінці рибальської платформи, за­блокувавши нам вихід. Ми застрягли тепер поміж холодною, заповненою водоростями водою й тим, що бовваніло там у темряві. Воно зробило крок уперед. Потім ще один. Я згадала про ніж у своєму заплічнику, і молилася, аби він мені не знадобився.

— Так, — промовила Меллорін, — ти можеш приєднатися до нас.

Дошки заскрипіли під його ногами. Платформа хитнулася.

— Меллорін, навряд чи це він, — сказала я.

— Це він, — сказала вона, — це мусить бути він.

Але я знала, що це не він. Я могла відчути дивну енергію, що йшла від нього, він був розгубленим, по-людськи здивованим. Це був хтось, хто ризикнув піти туди, куди його насправді не звали.

— Меллорін, ми в халепі, — сказала я, коли тінь зробила ще один крок.

— Ти зруйнуєш заклинання, — відповіла вона.

Тінь знову зробила крок.

— До біса заклинання, — сказала я і, потягнувшись до свого заплічника, дістала ніж із ліхтариком.

Меллорін скрикнула, і це був болісний крик розчарування й розбитого серця. Я відкрила ніж і направила промінь світла на тінь. Це був не Арманд Ґелсін.

Це був пришелепкуватий хлопець із моєї школи на ймення Елі Хатч.

Усі знали про Елі Хатча декілька речей. Він був старшокласником. Він їздив на «ленд ровері» й жив у маєтку. Його матір була спадкоємицею нафтових статків, а батько — лобістом. Його середнім балом була стабільна «трійка», але попри те, він завдяки магії кумівства та грошей, звісно ж, неодмінно потрапить до одного із закладів Ліги плюща. І, що цілком прогнозовано, він був придурком.

Й оце зараз він мружився від світла мого ліхтарика.

— Що за чорт, — пробурмотів він.

— Ти не Ґелсін, — приголомшено промовила Мел­лорін.

Позаду нього з темряви вигулькнуло ще троє — хлопець і дві дівчинки. Я нікого з них не впізнала.

— Що за Ґелсін? — запитав Елі Хатч.

— Хто ці диваки? — запитала одна з дівчат.

— А хто ви? — запитала я у відповідь.

— Хвилиночку, — сказав Елі, — я знаю тебе. Ти — та дів­чинка, у якої вбили батька.

— Точно, я чула про це, — сказала інша дівчинка. — Я чула, що його знайшли повністю…

— Повністю що? — запитала я.

Дівчата засміялися.

— Ходімо звідси, — сказала Меллорін, понуривши голову і збираючи речі.

— Так чи інакше, чим ви тут займаєтеся? — запитала перша дівчинка. — Це чай? У вас чаювання?

Занадто пізно, Меллорін схопила іграшкового собаку й запхала назад у кошик.

— Вау, — промовила інша дівчинка, — вони бавляться з ляльками.

— Усе нормально, — прошепотіла Меллорін чи то мені, чи то собі, я не була певна. У її голосі відчувалися сльози, — все буде нормально.

Дівчата хихотіли, а хлопці дивилися на мене з дурнуватими посмішками. Я ненавиділа усіх їх. Вони не могли бачити, як важко Меллорін працювала, і як багато це означало для неї. Вони не могли побачити турботи, терпіння, любові. Натомість вони сприймали це як безглуздий жарт.

Я відчула ту саму електрику, яка пронизала мене тієї ночі в клініці, коли я поглянула на Зорро й відчула всім єством, що повинна його вилікувати. Але тепер це був темний, нестримний потік гніву.

— Дайте їй спокій, — сказала я, підійшовши так, що мої очі опинились на відстані дюйма від очей першої дівчини. Вона пахла яблучним димом від вейпу.

— Ти не мусиш… — сказала Меллорін.

— Замовкни, — сказала я.

Дівчина знову пирснула сміхом, але це вже був інший сміх. Гнів усередині мене не боявся її. Він нічого не боявся, і я гадаю, що вона це розуміла. Я була серйозна, а вона — ні. Ніхто з них не був серйозним, вони ні до чого не