Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

— Дивачка, — сказала вона.

Це слово було пустопорожнім звуком, за ним нічого не стояло. Меллорін зібрала останні наші речі й запхала їх у кошик.

— Ходімо, — сказала вона, — нам пора йти.

Ми їхали додому в похмурій тиші. Я могла відчути, як Меллорін було соромно. І я відчувала, як усередині мене кипить темрява, котрій нема куди подітися.

Коли ми повернулися додому, вона розібрала кошик і поклала все на місце. Я пропонувала їй свою допомогу, але вона відмахнулася. Зорро занепокоєно спостерігав.

— Вибач, Меллорін, — сказала я.

Я не була впевнена до кінця, за що я вибачалася. За те, що люди бувають виродками. За те, що закляття не спрацювало. За те, що Меллорін була свідком мого гніву, який я намагаюся стримувати щодня. Я вибачалася за все це.

Раптом вона перестала мотатися по кімнаті.

— Ніхто ніколи не заступався за мене до цього, — промовила вона, — дякую. — Меллорін вилила залишки чаю, який заварювала для Арманда Ґелсіна, в умивальник. — Якщо тобі цікаво, то це б не спрацювало.

— Закляття?

Меллорін похитала головою.

— Чому ні? — запитала я.

— Я помилялася, — відповіла вона.

— Щодо Ґелсіна?

— Щодо тебе. — Вона поглянула на мене. — Це не прокляття.

— Гаразд, — промовила я, — тоді що це?

— Я не знаю, — сказала вона, — тебе нічого не зв’язує. Просто в тобі… — Вона зробила паузу, намагаючись підібрати слова.

— Що?

Вона мала спантеличений і переможений вигляд.

— Чогось бракує, — сказала вона нарешті.

Розділ шістнадцятий. Дивовижне маленьке серце

У понеділок я повернулася до школи й дізналася про себе нову плітку, що, мовляв, я ночами приношу в жертву ­цуценят.

— Звісно, що це брехня, — сказала Ґрейс.

Ми були на подвір’ї. Ґрейс сиділа на колінах у Гові, а Керрі нервово озиралася.

— Це очевидно, — сказала Керрі, хоча коли я поглянула на неї, вона не видавалася такою впевненою.

— Але якщо серйозно, — сказав Гові, і на його обличчі з’явилася безглузда усмішка, — то що трапилося?

— Що ж, по-перше, — сказала я, — не було ніяких цуценят.

Обличчя Керрі мало засмучений вигляд. Усмішка Гові ніби застигла на його обличчі. Я вирішила, що він мені не подобається.

— Нічого не трапилося. Це ідіотська плітка, а Елі Хатч — покидьок, — сказала Ґрейс. — Ми заступимося за тебе, подруго. Не хвилюйся.

Вона зиркнула на Гові спопеляючим поглядом, а він дурнувато знизав плечами, ніби говорячи: «Що?».

Решту дня я почувалася так, ніби навколо мене утворилася мильна бульбашка, сповнена допитливих та оцінювальних поглядів людей, яких я здебільшого навіть не знала. Всередині тої бульбашки було важко думати. Ззовні доносилися глухі відголоски розмов. Можливо, саме так почувалася Меллорін, до того як втекла з дому. Можливо, саме так почувався мій батько щодня впродовж усього свого життя.

Керрі та Ґрейс знаходили мене й приходили щоразу, коли мали можливість. Ґрейс узяла собі за звичку витріща­тися на тих, хто витріщався на нас, що значно зменшило кількість допитливих поглядів. Я могла точно сказати, що Керрі було незручно. Проте вона залишалася поруч і ні про що не розпитувала. Це те, що й повинні робити друзі.

Коли пролунав останній дзвінок, я зустрілася з дівчатами на подвір’ї.

— Я маю піти поплавати, — сказала Керрі, — але давайте разом потім робити домашку. Я скажу татові, щоб він замовив нам локшину «дан-дан».

Сімейна кімната Керрі манила до себе з усім її затишком, як і китайський ресторанчик на сусідній вулиці, що готував свою локшину «дан-дан» з нуля, але щойно ми за­лишимося втрьох, будуть запитання, на які треба буде відповісти. Наприклад «Чому Елі Хатч поширює дивні чутки? Що насправді трапилося?». Я не хотіла пояснювати. Я не хотіла брехати, але я точно не хотіла говорити правду.

— Я втомилася, Турботливий Ведмедику, — сказала я, — я збираюся просто піти додому.

Я не збиралася йти додому. І я не була втомлена. Я сіла на велосипед і поїхала до клініки. Педалі під моїми ногами давали мені можливість зігнати на них всю свою злість. Я тиснула на них, поки вітер не почав бити мені в обличчя, і всі витрішки та перешепти шкілького кошмару були позаду.

Коли я доїхала до стоянки на задньому дворі клініки, граційна тінь мигнула в полі мого зору. Старий сірий кіт прогулювався по краю даху клініки, величний та безтурботний. Він зупинився на карнизі над дверима і ліг на кушпелу. Його хвіст ліниво похитувався в повітрі, кіт спостерігав за мною ще якусь мить, а потім рушив уздовж ринви, поки не завернув за ріг даху і зник з мого поля зору.

— Для вас бандероль, — сповістив Домінік, тримаючи в руках конверт, щойно я увійшла до клініки.

Я могла навіть не дивитися, бо знала, що там буде.

Я віднесла його в татів кабінет, надірвала край, кинула телефон на стіл і стала чекати. Через хвилинну телефон задзижчав.

— Він здоровий? — запитав голос. — Той, у кого нетримання?

— Так. Усе гаразд.

— Добре, — відповів голос. — Скоро до тебе завітають. Ще один клієнт.

— А якщо я відмовлюся?

Тиша.

— Гаразд, добре. Я відмовляюся. Не цього разу.

Тиша. Я чекала.

Нарешті голос на іншому кінці заговорив:

— Чому відмовляєшся?

— Хтось повинен мені все це пояснити, — відповіла я. — Я хочу знати, хто ви такі. Я хочу знати, що ви знаєте про мого батька.

Важка, гнітюча тиша заполонила потріскуючий зв’язок. Я майже чула, як голос подумки перебирає варіанти від­повіді.

— Прийміть вашого клієнта, — сказав голос, і перш ніж я встигла заперечити, додав: — І займіться пацієнтом.

— І що далі? — запитала я. — Я сказала, що не збираюся цим займатися.

Тиша. Довге-довге мовчання. Я подумала, що зв’язок обірвався.

— А далі, — промовив голос, — я спробую тобі допомогти.

Телефон клацнув і замовк. Я поклала його в шухляду й вийшла в хол.

— А ось і вона, — сказав Домінік до незнайомця, що стояв біля ресепшену з футляром для скрипки в одній руці і пташиною кліткою, накритою рушником, в іншій.

Щойно Домінік кивнув у мій бік, бліде, молоде обличчя, обрамлене неслухняним чорним волоссям, обернулося через вузьке плече. Пара сумних, стурбованих очей зустрі­лися з моїми.

Це був хлопчина приблизно мого віку —