Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

й оселився в Лондоні, де достатньо добре вивчив англійську мову, щоб заробляти на життя як фокус­ник. Він випадково втопився, коли намагався створити заклинання дихання під водою, тому є певні сумніви щодо того, чи працює насправді «Розплутування Ґелсіна».

Зорро сидів у своєму ліжку, нетерпляче спостерігаючи за нею.

— Ти не йдеш із нами сьогодні, Бадґінсе, — сказала вона. — Вибач, наказ лікаря.

Вони подивилася на мене й підморгнула.

— Це буде безпечно?

— Ймовірно, — відповіла Меллорін. — У будь-якому разі, хоча він і не дуже ладнав із водою, але був неперевершеним у вузлах. Справді неперевершеним. Кажуть, що він міг, не дивлячись, зав’язати й розв’язати вузол п’ятьмастами різними способами. Можна було зав’язати йому очі й дати в руки будь-який вузол, який лише можна уявити, і він точно знав, що з ним треба робити.

Я моментами бачила, як вона працює. Купа трав, зважених на вагах із трипроменевою шкалою, а потім зсипаних у конопляний пакетик. Осколок кристалу, піднятий догори, щоби зловити останні сонячні промені у вікні, а потім швидко загорнутий в оксамит. Шипіння чайника, з якого потім вилили воду. Запах спаленої лаванди.

— Яким чином пов’язані вузли й закляття? — запитала я.

— Прокляття — це різновид зв’язування. Для зв’язування потрібен вузол, бо інакше воно просто розв’яжеться. Очевидно, що вузли, які утримують прокляття на місці, значно химерніші та складніші за будь-який інший звичайний вузол. Але Ґелсін міг би і з ними впоратися. Принаймні, так говорять. Так чи інакше, за останні п’ятдесят років було принаймні дві хоч і непідтверджені, але доволі вдалі спроби застосувати «Розплутування Ґелсіна».

— Це багато?

— Так, — відповіла Меллорін, — це багато.

— Що сталося з Осло? — запитала я.

— Затушкували, — відповіла вона, — або, можливо, з нього вийшли добротні й теплі беруші. Непідтверджено. Цей світ занадто складний для таких дрібниць.

Ще трохи пометушившись, Меллорін тричі плеснула в долоні над невеликою купкою прибамбасів, складених у плетений кошик для пікніка, який вона відкопала в одній із наших кухонних шаф. Вона перевірила час на старому кишеньковому годиннику, відтак вхопилася обома руками за ручку кошика, повернулася й попрямувала повз мене до вхідних дверей.

Брати з собою мобільні телефони було заборонено. За словами Меллорін, радіохвилі заважають магічній енергії, тому це одна з причин, чому в наші дні складніше чаклувати, ніж за давніх часів. Я взяла з собою ліхтарик і маленький кишеньковий ножик. Я не мала жодного уявлення, чого очікувати, тому хотіла бути підготовленою.

Нашим пунктом призначення було маленьке штучне озеро, розташоване на вигині двох перехрещених шосе. Коли я була маленькою, то іноді приходила сюди з мамою. Ми сиділи на невеликому пляжі й разом будували замки з піску. Відтоді минуло чимало років. Воно більше не здавалося таким гарним, як раніше. Зазвичай колись тут тинялися якісь дивні люди, і найчастіше не можна було навіть зайти у воду через цвітіння водоростей.

Однак цього разу ми були тими самими дивними персонами, які припаркували свої велосипеди в кущах і тепер скрадалися по краях парку. Це змусило мене замислитися, чи ті люди, яких я колись бачила, не намагалися також просто розплутати тут вузли у своєму власному житті.

Ми підійшли до краю води. Вже починало сутеніти. Меллорін вела мене по втоптаній стежці до дерев’яного рибальського майданчика. Вона обережно поставила накритий кошик на дошки і, схрестивши ноги, всілася поряд із ним.

— І що тепер?

— Ми чекаємо, — відповіла Меллорін.

Я також сіла. Мені дуже кортіло зняти своє взуття та шкарпетки і просто чеберяти ногами у воді. Але я побоювалася, що воно може завадити закляттю, тому я сіла так само, як Меллорін.

Сутінки перейшли в ніч. Між ліхтарними стовпами, розкиданими по всьому парку, лежали глибокі тіні. Я була рада, що взяла з собою ліхтарик.

— Чого ми чекаємо? — запитала я Меллорін.

— Перигею, — сказала вона, вказуючи на місяць, що сходив за пагорбами.

Час від часу вона перевіряла годинник. Мої коліна вже починали боліти, але Меллорін не рухалася, тож я також залишалася там, де й була. Гул транспорту на шосе стих до шепоту. Натомість прийшли ніжний плескіт води об майданчик, спів цвіркунів, метушня мишей та річкових щурів, крики самотнього нічного птаха.

Нарешті Меллорін заворушилася. Вона розправила складки на штанях і відкрила кошик.

— Ґелсін хотів жити вічно, — почала вона, — тому він вписав себе в заклинання. Принаймні, його дух. Таким чином, якась його частинка ніколи не помре — це була його теорія.

Вона дістала стару світлину в рамці. На ній був зображений темноокий парубок із густими вусами й зачесаним назад волоссям. Меллорін поставила її на дошки. З якоїсь причини я уявляла Гелсіна старим дідуганом, але він на вигляд був не старшим за нас.

— Не впевнена, як його дух ставиться до розв’язання вузлів до вічності, але це вже не моя проблема, чи не так? — сказала Меллорін.

Вона дістала пакетик із травами, який я бачила, коли вона його наповнювала, і поставила біля світлини. Поруч Меллорін поклала осколок кристалу, все ще за­горнутий в оксамит, термос і рвану на вигляд іграшку ­собаки, яка, мабуть, належала Зорро. Потім Меллорін ­витягла порцеляновий чайник і три чашки з блюдцями. Вона поставила по одній перед кожною з нас, а третю поміж нами.

Меллорін відкрила чайник і поклала кришечку поруч. Потім вона взяла термос, відкрила його, вилила паруючий вміст у чайнику і додала пакетик.

— Арманде Ґелсін, — промовила вона гучним і трохи недоладним офіційним голосом, — ми заварили чай для вас. Сідайте випити його з нами.

Вона подивилася в один бік, потім в інший, ніби очікуючи побачити, як хтось стоїть поруч. Але нічого не відбулося. Вона знову поглянула на світлину, пробурмотіла щось собі під ніс, а потім намалювала пальцем хрест на серйозному обличчі Арманда Ґелсіна.

— Солодкий чай, — сказала вона, взяла кристал і занурила його в чайник, де він розтанув. Льодяник.

Над головою загуркотів літак, заблимали вогні на його крилах.

— Арманде Ґелсін, ми закликаємо тебе, — знову ска­зала Меллорін. — Ми закликаємо твій дух приєднатися до нас, випити чаю та благословити ці руки своїми здібностями.

Поверхня озера була гладкою і темною. Сяяла місячна повня. Холодок пробіг по наших спинах. Це міг бути простий нічний вітерець, але Меллорін сприйняла це за якийсь знак, схопила чайник за його витончену ручку й розлила кип’яток у три чашки.

Потім вона знову звернулася до ночі.

— Арманде Ґелсін, — промовила вона, — твій шлях осяяний. Твоїми власними обіцянками, які запечатані у твоїй крові, я закликаю твій дух приєднатися до нас.