Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

дискусії, — це недоречно і свідчить про нестриманість. — О, знову це слово — його улюблене! — Гадаю, нам не варто зважати на ці недоладні судження. На їхню думку впливають два фактори: перенесення і особистий інтерес. Ви запитуєте їх про швидкість, про паскудний, не­якісний психоаналіз — звісно, вони з вами погодяться. Атож, їх цілком задовольняє ідея трирічної експрес-підготовки. А якому кандидатові це не сподобалося б? Однак ми віддаляємося від реальної проблеми і йдеться про вашу хворобу та її вплив на ваші погляди й роботу. Сете, згідно з вашим припущенням, хвороба наділила вас прагненням завершувати роботу з пацієнтами якомога швидше. Ми всі це розуміємо та співчуваємо. Хвороба вносить корективи у ваше майбутнє, і, зважаючи на ситуацію, це можна зрозуміти. Але це не означає, — вів далі Маршал, чия впевненість у собі зростала, — що ваші нові перспективи, що їх породжує прагнення поспішати, слід презентувати студентам як психоаналітичну доктрину. Пробачте, Сете, але тут я мушу погодитися з комітетом із питань освіти: саме час розглянути питання щодо вашого статусу викладача та вашої здатності працювати в цьому статусі й надалі. Психоаналітична організація не може дозволити собі ігнорувати питання наступництва. Якщо з цим не можуть упоратися психоаналітики, чи можемо ми очікувати від інших організацій, які звертаються до нас по допомогу, — корпорацій, урядових організацій — що вони зможуть розпочати процес передачі відповідальності та влади від старих можновладців до нових поколінь?

— Так само ми не можемо дозволити собі ігнорувати й те, — проревів Сет, — що за владу зазвичай тримаються нездари!

— До порядку! — стукнув молоточком Джон Велдон. — Повернімося до справи. Спеціальний комітет привернув нашу увагу до ваших публічних і опублікованих заяв, які фактично атакують і підривають репутацію важливих основ теорії психоаналізу. Скажімо, у нещодавньому інтерв’ю «Vanity Fair» ви нещадно висміяли поняття едипового комплексу, зневажливо назвавши його «єврейською помилкою», а потім знову стверджували, що він є одним із найважливіших канонів психоаналізу…

— Звісно, — мовив Сет, забувши про глузування і жарти, — авжеж, це єврейська помилка. І вона полягає в ототожненні маленької віденської родини євреїв із сімейним універсумом, а також прагненні вирішити всесвітню проблему; водночас самі євреї, охоплені відчуттям провини, не здатні вирішити власну проблему.

У залі здійнявся галас, кілька психоаналітиків намагалися говорити одночасно. «Антисеміт!» — вигукнув один із присутніх. Лунали й коментарі на кшталт: «робить масаж пацієнтам», «спить із пацієнтками», «самовихваляння», «це не психоаналіз — хай робить собі що хоче, але не називайте це психоаналізом».

Однак Сетові вдалося їх перекричати:

— Джоне, я не заперечую: я казав і писав про це. І я не відмовляюся від своїх слів. Глибоко в душі кожен із вас відчуває, що я маю рацію. Маленька єврейська сімейка Фройда — таке собі гетто — це тільки крихітна часточка людства. Візьмімо для прикладу мою культуру. На кожну єврейську родину в цьому світі припадають тисячі мусульманських. Психоаналіз нічого не знає про ці сім’ї та цих пацієнтів. Він нічого не відає про особливу й могутню роль батька, про глибокий і несвідомий потяг до нього, бажання повернутися в його безпечні обійми, прагнення з ним возз’єднатися.

— Авжеж, — мовив Морріс, відкриваючи журнал, — ви говорите про це і в своєму листі до редактора видання «Сучасний психоаналіз». Ви наголошуєте на своїй інтерпретації бажань молодого бісексуала. Цитую: «…то було універсальне прагнення повернутися до основ світової синекури — батьківської утроби, уособленням якої є пряма кишка». І говорите про неї з вашою звичною скромністю, як про… — Морріс зупинився, аби знову зацитувати: — «…плідну інтерпретацію, яка спонукає до змін і яку завжди затьмарювала расова упередженість, притаманна психоаналізу».

— Так і є! Утім, цю статтю опублікували кілька років тому, а з часу її написання вже минуло шість років. Я виклав у ній не все. Це універсальна інтерпретація; зараз вона є основною в моїй роботі з усіма пацієнтами. Психоаналіз не є ініціа­тивою провінційних євреїв. Він має визнати і взяти до уваги істини не тільки Заходу, але й Сходу. Кожному з вас ще треба багато вчитися, і я маю великі сумніви щодо вашого бажання і здатності сприймати нові ідеї.

Цього разу виклик Сетові рішуче кинула Луїза Сент-Клер, сивочолий, м’який психоаналітик і напрочуд цілісна особистість. Вона звернулася безпосередньо до голови зборів:

— Гадаю, пане ректоре, я вже досить почула, аби зробити висновок, що Сет Панде надто віддалився від корпусу психоаналітичного вчення, аби нести відповідальність за підготовку молодих спеціалістів. Я голосую за те, щоб його позбавили статусу викладача!

— Підтримую! — підняв руку Маршал.

Сет загрозливо підвівся і сердито глянув на присутніх.

— Хочете мене відсторонити? Від єврейської психоаналітичної мафії годі й чекати чогось іншого.

— Єврейської мафії? — перепитала Луїза Сент-Клер. — Мій священик завмер би від таких слів!

— Єврейська, християнська — байдуже. Гаразд, нехай буде єврейсько-християнська мафія. Отже, ви гадаєте, що можете мене позбутися. Добре, тоді я позбудуся вас. Я заснував цей інститут. Я його уособлюю. І він буде там, куди я піду. Повірте мені, я вже забираюся звідси.

З цими словами Сет відсунув свій стілець, ухопив пальто та капелюх і з гуркотом вийшов геть.

Після того як Сет Панде вийшов із залу, запала тиша. Її наважився порушити Рік Чаптон, один із колишніх підопічних Сета, якому невдовзі доведеться відчути на собі всі наслідки вигнання наставника.

— Я хочу виступити на захист Сета, — мовив Рік. — Маю великі побоювання щодо суті й доречності нашого сьогоднішнього зібрання. Зауважу, що й кілька останніх фраз Сета також не стосуються цієї справи. Вони нічого не доводять. Це гордий чоловік, і його здоров’я серйозно похитнулося. Ми всі знаємо, що за умов зовнішнього тиску (як ви можете здогадатися, сьогодні на нього добряче натиснули) він зазвичай починає захищатися і поводиться дуже самовпевнено. — На якусь мить Рік замовк, щоб звіритися з карткою завбільшки три на п’ять дюймів, а тоді заговорив знову: — Хочу запропонувати власну інтерпретацію процесу, свідками якого ми сьогодні стали. Я помітив, що майже всі ви здіймаєте галас через теоретичні погляди Сета, буцімто саме вони є причиною вашого самовдоволеного гніву. Та я хотів би дізнатись ось про що: невже проблемою є саме зміст інтерпретацій лікаря Панде, а не його стиль і бачення? Можливо, більшість із присутніх відчувають страх через його гострий розум, вагомий внесок у нашу галузь, письменницький талант і водночас амбіції? Невже працівники інституту зовсім не заздрять Сетові, який частенько з’являється на сторінках журналів, газет, на телебаченні? Чи можна стерпіти такого дисидента? Чи можемо ми терпляче ставитися до того, хто кидає виклик ортодоксальним поглядам, подібно до того, як сімдесят п’ять років тому Сандор Ференці кинув виклик психологічній доктрині? Припускаю, що сьогоднішня дискусія стосується аж ніяк не змісту Сетових психоаналітичних інтерпретацій. Полеміка щодо його теорії, яка ґрунтується на образі батька, є своєрідним обхідним маневром, класичним прикладом заміщення. Хоча ні — це вендета, пряма атака, і до того ж нікчемна. Я переконаний, що її реальні мотиви — це заздрощі, прагнення захистити ортодоксальні погляди, страх перед батьком, змінами.

На цей закид відповів Маршал. Він добре знав Ріка і протягом трьох років був супервізором під час його роботи з пацієнтом.

— Ріку, я поважаю твою сміливість, відданість і бажання висловити власну думку, але мушу з тобою не погодитися. Особисто мене найбільше турбує саме зміст інтерпретацій Сета Панде. Він настільки