Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

class="p">— Ви говорите про психоаналітичне аґапе так, ніби хочете виправдати бартерні стосунки. Гадаю, ви жартуєте? — зауважив Гарві Ґрін, гладкий і самовдоволений психоаналітик, який ніколи не проминав нагоди озвучити свій уїдливий коментар. — А якби вашою пацієнткою була повія? Як би тоді втілювалися в життя умови бартерної угоди?

— Оригінальне й водночас продажне зауваження, Гарві, — відбив подачу Сет. — Утім, твоя продажність мене аж ніяк не дивує. Але я не очікував, що твоє запитання буде оригінальним і навіть свідчитиме про певну кмітливість. Утім, воно все одно недоречне. Я бачу, що в Інституті «Золоті ворота» оселилася софістика. — Сет обернувся до Маршала, а тоді знову кинув оком на Гарві. — А скажи-но, Гарві, зі скількома повіями ти стикався у своїй практиці? Чи будь-хто з вас, шановні присутні? — Темні очі Сета пильно дивилися на учасників зібрання. — Скільки повій, які зголосилися б на глибокий психоаналіз, продовжували б займатися своєю справою? Гарві, тобі вже час подорослішати! — вів далі Сет, і з усього було видно, що він отримує неабияке задоволення від цієї суперечки. — Твої слова є підтвердженням того, про що я писав у «International Journal»: ми, старожили психо­аналізу (чи як ви, євреї, це називаєте — alte cockers!), маємо проходити регулярний підтримувальний курс психоаналізу… скажімо, раз на десять років. Насправді ми могли б слугувати «контрольними пацієнтами» для кандидатів, і це допомог­ло б запобігти закостенілості нашої організації, адже вона дуже цього потребує.

— До порядку! — вигукнув Велдон, стукнувши молоточком. — Повернімося до справи. Як ректор я наполягаю…

— Бартер! — не вгавав Сет, який обернувся спиною до кафедри і тепер звертався безпосередньо до присутніх. — Бартер! Оце злочин! Злочинця до страти! Молодий архітектор-анорексик із купою проблем, з яким я пропрацював три роки (нам майже вдалося кардинально змінити його характер) раптом втрачає роботу. Організацію, в якій він працював, поглинула інша компанія. На те, щоб стати фінансово незалежним, йому знадобився б рік або ж два. Але тоді він практично не мав жодного прибутку. То яким мав бути правильний крок психоаналітика? Відмовитися від нього? До­зволити йому залізти в борги на кілька тисяч доларів? Така альтернатива була неприйнятною для цього пацієнта. Тим часом, у зв’язку з причинами, що мають стосунок до мого здоров’я, я вирішив добудувати до свого будинку ще одне крило — там мали розташуватися кабінет і приймальня. Я шукав архітектора, а він — клієнта. Рішення було очевидним — на мій погляд, воно було правильним і етичним, і я не вважаю, що мушу виправдовуватися щодо нього перед цією чи будь-якою іншою аудиторією. Пацієнт розробив проект моєї прибудови. Проблему оплати було вирішено, а моя довіра позитивно вплинула на нього в психотерапевтичному сенсі. Я планую написати про цей випадок: проектування моєї домівки, батьківського лігва, перенесло його на найглибші рівні архаїчних спогадів та фантазій про батька. Традиційні методи не дозволяють досягти таких рівнів. Тож чи потрібен мені ваш дозвіл на креативний підхід до роботи? Чи він узагалі був мені колись потрібен?

Із цими словами Сет знову багатозначно обвів поглядом присутніх, затримавши його на кілька секунд на обличчі Маршала. Відповісти ж наважився тільки Джон Велдон:

— Межі! Межі! Сете, ти відкидаєш усі загальновизнані методики? Дозволяєш пацієнтові вивчати і проектувати твій будинок? Звісно, ти можеш називати це креативністю. Але хочу сказати (і, гадаю, що висловлю думку всіх присутніх) — це не психоаналіз.

— «Загальновизнані методики», «Не психоаналіз», — уїдливо передражнив його Сет, навмисно повторивши фрази монотонним писклявим голосом. — Так скиглять ті, кому бракує клепки. Гадаєш, методики писали ще на Мойсеєвих скрижалях? Їх створюють психоаналітики-фантазери: Ференці, Ренк, Рейх, Салліван, Сірлз. І Сет Панде, авжеж!

— Добровільне визнання свого статусу «фантазера», — втрутився Морріс Фендер, лисий чоловічок з опуклими очима й величезними окулярами, який радше скидався на гнома без шиї, — це збіса розумний інструмент, що допомагає приховати і виправдати численні гріхи. Сете, твоя поведінка викликає в мене глибоке занепокоєння. Вона погано впливає на добре ім’я психоаналізу в очах суспільства, і, чесно кажучи, я аж здригаюся від думки про те, що ти можеш бути наставником молодих спеціалістів. Пригадай свої праці, зокрема твердження в «London Literary Review».

Відтак Морріс дістав із кишені кілька газетних сторінок і розгорнув їх; його руки тремтіли.

— Ось твій огляд листування між Фройдом та Ференці, — мовив він, потрясаючи сторінкою перед Сетом. — У цій статті ти публічно заявляєш, що говориш пацієнтам, що любиш їх, обіймаєш і обговорюєш із ними найінтимніші подробиці особистого життя: твоє неминуче розлучення, твій рак. Ти кажеш їм, що вони твої друзі. Запрошуєш додому на чай, розповідаєш про свої сексуальні вподобання. Звісно, сексуальні вподобання — це твоя особиста справа й сьогодні тут ідеться не про них, але навіщо всім читачам і твоїм підопічним знати про твою бісексуальність? Ти не можеш цього заперечувати. — Морріс знову почав трясти сторінками перед обличчям Сета. — Це твої слова.

— Звісно, це мої слова. А плагіат теж входить до переліку звинувачень? — Сет узяв лист від спеціального комітету й насмішкувато вдав, що уважно його вивчає: — Плагіат, плагіат… ох, скільки ж тут злочинів, що заслуговують на смертну кару, скільки тут прикладів абсолютного зла, але немає й натяку на плагіат. Добре, що хоч ця чаша мене оминула. Авжеж, це мої слова. І я від них не відмовляюся. Чи існує більш інтимний зв’язок, аніж той, що встановлюється між психоаналітиком і його пацієнтом?

Маршал ловив кожне його слово. «Молодець, Моррісе, — думав він. — Добряче ти його роздратував. Мабуть, це твій перший розумний учинок!» Із ракети Сета вже валив густий дим, ще трохи — і він помчить на орбіту самодеструкції.

— Саме так, — вів далі Сет. У нього функціонувала тільки одна легеня, тож голос став хрипким. — Я не відмовляюся від своїх слів про те, що пацієнти — мої найближчі друзі. Те саме можна сказати і про вас, включно з тобою, Моррісе. Я проводжу зі своїми пацієнтами чотири години на тиждень, обговорюючи найінтимніші моменти з усіх можливих. Скажіть, хто з вас витрачає стільки часу на обговорення особистих проблем із другом? Відповім замість вас: ніхто. І, звісно ж, не ти, Моррісе. Нам усім добре відома модель чоловічої дружби, що є типовою для американців. Можливо, дехто з вас (гадаю, таких небагато) щотижня обідає з другом, присвячуючи відвертому спілкуванню півгодини — якраз між замовленням і жуванням. Невже ви хочете заперечити той факт, — голос Сета заповнив кімнату, — що психотерапевтичний сеанс має бути храмом чесності? Якщо ви відчуваєте, що пацієнти — ваші близькі друзі, майте сміливість відкинути лицемірство і просто скажіть їм про це! Яка різниця, знають вони про подробиці вашого життя чи ні? Моя відвертість із пацієнтами ніколи не ставала на заваді психоаналізу. Навпаки — вона виключно прискорює цей процес! Можливо, швидкість важлива для мене, бо в мене рак. І я шкодую тільки про те, що не зрозумів цього раніше й так довго чекав. Мої нові підопічні, які сьогодні присутні тут, можуть підтвердити, що ми рухаємося вперед із великою швидкістю. Запитайте їх! Тепер я переконаний, що психоаналітична підготовка не має тривати довше, ніж три роки. Уперед, поцікавтеся їхньою думкою!

Маршал підвівся.

— Протестую! Те, що ви намагаєтеся залучити пацієнтів до цієї прикрої