Джулія Ромуш - Пастка для Бродського, Джулія Ромуш

Розділ 33

*********************************************************

Невже злодії???  І що мені тепер робити? Як бути?  А якщо мене зараз уб'ють? А якщо зґвалтують? 

  

Мої ноги вже трусяться, я хапаю в руки швабру. Ні, ну а що?  Все ж краще, ніж нічого. 

  

Я повільно відкриваю двері, виглядаю, нікого не видно. На носочках проходжу в коридор, бачу чоловіче взуття, сумки. Роззувся?  Акуратний грабіжник???  На біса йому сумки? У мене то і виносити нічого.  У моїй голові майнула думка, що я вже десь бачила ці сумки, але я викидаю усі зайві думки з голови. Мені потрібно пройти в кімнату з якої було чутно звуки, і вдарити його по голові.

  

Господи, страшно то як, писець.Я видихаю, швидко забігаю в кімнату. Бачу стоїть до мене спиною чоловік і підбігши починаю бити його шваброю, при цьому кричу, як скажена. Чоловік починає бігати по кімнаті, я за ним  і луплю його, луплю, потім він різко розвертається, і я бачу перед собою Антона. 

  
 - Що за нах ???  - Голосно кричу я. 

 - Ти що, зовсім вже з котушок злетіла?  - Кричить мені у відповідь і сичить від ударів. 

  

  Я ще раз б'ю його шваброю сильно і по голові. 

  

- Ти що тут забув, дебіл?  - Я просто шокована від цього. 

  

  - Малюк, я скучив.  - Цей придурок розводить свої руки та посміхається.  Ні, ну точно дебіл.  І чого він чекає?  Що я в обійми йому кинуся?

  

  Б'ю його шваброю по руках, він знову шипить. 

  

  - Швиденько взяв свою сумку і до біса пішов звідси!  - От придурок! Чорт, треба було все ж таки поміняти замки, так і знала, що той комплект ключів залишився у нього. 

  

  - Малюк, ну заспокойся.  Я до тебе прийшов, у мене тепер є робота!  - Повідомляє мені це нещастя з такою переможною посмішкою на обличчі, начебто посада у нього повинна бути ну як мінімум охоронець президента.  - Я тепер охоронець в "П'ятірочці". - Твою ж на ліво, і ти жила з цим ... з "П'ятірочки"? 

  

  - Слухай ти, давай накивай п'ятами та Арівідерчі! 

  

  - Олеся, але я ж знайшов роботу. Малюк, тепер все буде по-іншому, у нас тепер і знижка на продукти буде тридцять відсотків, заживемо! - Ну прям чоловік моєї мрії, ні дати, ні взяти.Ну що, хоч  з голоду не помру і то щастя!

  

  - Так все, давай, на вихід, місце зайнято.

  

  - В якому сенсі?  Ти що собі мужика собі знайшла???  - Його обличчя кривиться, наче він лимон з'їв. 

  

 - Що?  Ти взагалі берега сплутав?  - Я вже зла не на жарт. 

  

 - Ти що, блять, мені зраджувала?  - Ні, ну не дебіл? 

  

 - Ти недоумок?  Ми вже пів року як не разом!

  

- І що?Так швидко зрадила наше кохання? 

  

  - Ой все ... давай, вали!

  

І тут просто сцена з якоїсь тупої комедії - Антон розвертається і починає лізти до мене з поцілунками, я намагаюся вивернутися, і в цю секунду у квартиру залітають Алінка, Льоха і Вадим... Антон вже встиг придавити мене до стіни, і намагається цілувати мою шию, але оскільки я долонею намагаюся його відштовхнути, він дотягується до моєї шиї язиком. 

  

- Олеся!  Це що таке???  - Я чую рик Вадима. 

  

  Я нарешті спромоглася відштовхнути від себе Антона. Він обертається, щоб оцінити нових гостей, видає: 

  

  - Це що, у тебе два мужики та баба???  - І дивиться на мене. 

  

  - Що???  Та пішов ти!  - І я даю йому дзвінкого ляпаса. 

  

  - Це хто?  - Запитує Вадим. 

  

  Але я не встигаю і рот розкрити, як чую: 

  

  - Мужик, тобі щось потрібно???  Це моя жінка! Давай, вали звідси! 

  
Я нервово сміюся. Вадим спочатку оцінює поглядом суперника, бачу насмішку в його очах, потім повертається до мене і підіймає одну брову, чекає пояснень.

  

  - Це мій колишній. Виявилося, він забрав з собою комплект ключів, коли я його вигнала. 

  

- Олеся, ти про що? У нас була маленька сварка.  - Каже це так, як ніби ми посварилися три дні тому. 

  

- Ну ти реально дебіл?  Ми пів року як розлучилися! Чому ти приперся? 

  

  - До тебе.  - Жалісливо так говорить. 

  

Ооо, бачу, що Вадиму все це не подобається, він у два кроки виявляється біля нас. 

  

  - Так, пішли поговоримо нещастя, а ти одягнися!!!  - Дивиться у мій бік. 

  

І за шкірку виносить Антона з кімнати, в іншу руку чіпляє його сумки та черевики, і чую, як закриваються вхідні двері. 

  

  - Леська, мила, ну ти як?  - Алінка вже біля мене.- Він з тобою нічого не зробив? 

  

  - Ні, це я його шваброю била, думала, що злодії. 

  

  Чую, як Льоха починає дико іржати, а я підтискаю ображено губи. 

  

  - Сука, ну - це писець, ну ви нас точно в могилу заженете. - І вже виходячи на кухню чую його бубоніння.- Блять, жили ж собі спокійно... Ну все, тепер спокійного життя не жди, ці дві таке чудять, тільки встигай бігати.

  

  Я дивлюся на Алінку, а та сидить уже вся червона, ображена. Я вигинаю брову і чекаю відповіді. 

  

  - Чорт, розумієш, я в такому будинку, як у нього, ніколи в житті ніколи не була. Виходжу вранці на кухню, а там якась баба стоїть, ну я і подумала, що у нього гарем... Розлютилася, схопила перший рушник і почала її бити. Вона почала від мене тікати на вулицю, а я за нею, а там яму для басейну почали рити, тож я не побачила і в ту яму впала.  Хто ж знав, що та баба домробітниця? 

  

Я вже просто валяюсь по підлозі від сміху, уявляю собі цю картину.

  

  - До речі, а жінці цій сорок п'ять років. — Це я вже чую Льоху.  - І ми її ще сорок хвилин краплями для серця відпоювали!!! 

  

  - Але я ж вже вибачилася!!!  - Ображено каже Аліна. 

  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍