Альбіна Яблонська - Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська

— Я знав, що ми зустрінемося знову, — сказав мафіозі й погладив мене по щоці.
— Руки геть!
— Мені подобається твій характер. Чоловіки це полюбляють. — Дон Раміро оглянув мене з усіх боків. — Ти станеш чудовим екземпляром у моїй колекції.
— Відпусти мене зараз же!
— Ні, — хитав він головою. — Тепер ти житимеш тут... Поки не відпрацюєш гріхи свого Макса.

Щасливий фінал

1

Я сиділа в машині, що гойдалася над прірвою. 

Тисла на педаль газу щосили, але задні колеса просто молотили повітря. І я розуміла, що кожна секунда може стати останньою. Рахунок пішов на миті. Мені треба було вилізти назовні якнайшвидше, але пасок не піддавався. Його заклинило. Я смикала його знову і знову, я плакала й істерила... Проте вона просто дивилася.

Стелла сиділа за кермом своєї тачки і дивилася на мене. Вона хотіла запам'ятати цю мить. Запам'ятати, як я сіпалася перед тим, як упасти в затоку. Насолодитися моїм переляканим обличчям і скинути мене вниз — припечатати вагою в півтори тонни й нарешті прикінчити. Нарешті зробити це і більше не вдавати, не приховувати своєї ненависті. Не вдавати, ніби вона мій ангел-охоронець і хоче мені добра. 

Я б ніколи не подумала, що настане день — і моя подруга виявиться курвою. Мені б і в кошмарі не наснилося, що за допомогою може ховатися бажання вбити. А останнім, що я побачу, буде крива усмішка суперниці.

І все це через чоловіка.

— НІ! — закричала я, і Стелла в'їхала в мою машину.

Все затремтіло, заскрипіло від удару, а потім я полетіла донизу — прямо назустріч смерті. Ніби пілот збитого літака, який не зміг вчасно катапультуватися. Його прошитий свинцем винищувач каменем падав додолу, пропонуючи просто заплющити очі, щоб не було так страшно вмирати... 

Але дорогою до води машину знову струсонуло, і вона раптом повисла на уривку троса. Бовтаючись під мостом, наче злякалася темної води і вчепилася в тонку соломинку, в останній шанс затриматись і все ж таки не впасти. 

Проте я чудово розуміла, що це кінець. Тому що вона вже не дозволить мені повернутися назад. Стелла не для того стільки чекала зручної миті, щоб тепер упустити нагоду добити мене напевно.

Вона підійшла до краю мосту і витягла ствола.

— Дивно, — усміхнулася вона з іронією, — спершу я не думала, що мені доведеться тебе вбивати. Мені здавалося, що Макс і сам це зробить із тобою. На це і був весь розрахунок, розумієш? Тому я була така терпляча. Я просто була впевнена, що він це зробить. Просто чекала. Це було питання найближчого часу. Але, мабуть... схоже, Макс кохає тебе. Неймовірно, але факт. Він усе ще любить тебе, Алісо... А це означає, що мені самій доведеться тебе вбити. Виконати цю брудну та невдячну роботу... Втім, знаєш, — перерахувала Стелла набої і вставила магазин, — це навіть на краще. У душі я цьому рада. Чесно… Бо мені приємно це зробити. Мені приємно знати, що ти зараз помреш, і це завдяки мені... — засміялася вона. А потім цинічно додала: — Він мій і тільки мій. А ти в цьому трикутнику зайва... Пора вже тобі здохнути.

Вона звела курок, і я стиснула зуби перед смертю. Спробувала прийняти цю мить гідно. Цілком можливо, що я на це заслужила. 

— Давай, суко! Стріляй! — напружилася я всім тілом.

Але в останню мить дуло пістолета відхилилося — Стелла висадила всю набійницю в трос, і той порвався...

Ця мить була страшніша за кулю. 

Вона пронизувала моє тіло й душу, наче гострий гарпун. Вона робила так, що мої кінцівки німіли, мене прибивало до сидіння, і я падала в прірву. Спостерігаючи, як Стелла віддаляється від мене все більше і більше. Міст залишався десь там — далеко вгорі, а я опускалася все нижче, наче тонула в тумані і була на порозі сну. Ось-ось мала заснути і розслабити своє тіло. Хоча насправді падала в затоку з величезною швидкістю.

Тепер я розуміла значення слів "усе життя перед очима". Адже я падала і думала, як мало я встигла. Як багато важливих речей не було зроблено. Як багато важливих слів не сказано. Як багато помилок було допущено, і тепер я ніколи не зможу їх виправити — вони йдуть зі мною. Вони є все те, що я забираю з собою. Тому що наші помилки — це і є ми самі, хоч би як нам хотілося думати інакше і як би сильно ми не намагалися від них втекти, їх заперечувати, їх зневажати... 

Мені було шкода усвідомлювати, що все закінчилося саме так... І насправді я не шкодувала, що сіла тоді в ту машину. У блакитний кабріолет, прикрашений хромом, із обтягнутими білою шкірою сидіннями. У якому за кермом був зухвалий хлопець-хуліган з татуюванням на плечі і з пістолетом за поясом... Я шкодувала лише про одне — жалкувала про те, що вже ніколи не зможу так зробити знову. Я з ним більше не побачусь. Але не тому, що він помер багато років тому — це була неправда... А тому, що я помру сама. І це станеться просто зараз ...

Я заплющила очі і в той же момент відчула удар. 

Машина врізалася у воду і сильно вдарила мене підголовником у потилицю: я відчула тріск у голові та відключилася. Знепритомніла, впала в темряву, перестала відчувати тепло і холод, шум і тишу. Мої останні хвилини були схожі на міцний сон, коли тобі все одно, чи сповзла ковдра, за вікном йде дощ чи світить ранкове сонце. Твої очі живилися пітьмою і вже не мали змоги розплющитись. Ці хвилини недарма називались останніми — після них наставала смерть, і я вже була на порозі цієї невідомості. 

Буквально відчувала холод у ногах. Він забирав мої сили, дерся усе вище і вище, заповнюючи тіло важкістю, наче обплутуючи мене сіткою, опускаючи все нижче на дно. І цей холод піднімався далі — він поглинав тепло пальців і долонь, охоплював колючим морозом лікті, плечі і зрештою дійшов до самої шиї. Це стало нестерпно боляче і привело мене до судом — мене раптом міцно струснуло, наче електрошоком у реанімації... Але коли я розплющила очі, то не побачила лікарів. Навколо мене були сірість та холод. А морська вода вже піднялась до підборіддя... 

— А-А-А!!! — заволала я істерично. 

Проте мого крику вже ніхто не чув. 

Я прийшла до тями і зрозуміла, що вже по шию у воді. Холодній і темній — вона занурювала мене в пітьму з шаленою швидкістю. Машина швидко йшла на дно і вже через кілька хвилин повинна була заповнитися і піти на глибину. Але під стелею ще був порожній простір — усе ще поховане затокою повітря, яке для мене означало плюс пару-трійку рятівних вдихів. Але я була пристебнута паском до сидіння, а вода вже піднялась до рота. Зовсім небагато — і під воду піде ніс, я просто не зможу дихати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍