Стефанія Лін - Принцеса для демона, Стефанія Лін

– Ти згодна? На цей план. Бо якщо ні, я сама тебе запхаю у портал.

– Спробуймо. Подивимось, що вийде.

Подруга відходить й прямує до Мельхома, який зараз керує зборами, а я завмираю поглядом на Арабаті. Він усміхається й киває мені у знак вітання.

Що ж, пан або пропав, так?

Сеер

Дикунка!

Справжня дикунка!

Щира, яскрава, жива. Наче та вода у гірських річках, так само стрімко й бурхливо несеться вперед.

Така вона – ця Ліліана.

Віддалась, палала у руках наче вперше відчула справжнє полум'я. І я палав разом з нею. Було дивовижно, солодко, задоволення стало таким несподіваним і великим, що сам здивувався.

Ось тільки це нічого не змінює. Зовсім нічого. План, де я обмінюю спокій Саари на життя Ліліани, принцеси Ремаксу, моєї нареченої, незмінний.

Нехай гидко від самого себе, нехай хочеться плюнути жерцям з їх ненажерливими бажаннями поглинути наш світу знову, в обличчя, і забрати цю дикунку собі, та я не можу. Непроста доля імператора - пожертвувати кимось одним, щоб забезпечити спокоєм більшість. Несправедливо, жорстоко, підло, адже краще б Едель відправився на цю жертву. Та тільки його жерці не приймуть, навмисно питав у Арабата, коли вилетів з намету ляпнувши, що зроблю дружиною.

О так, із задоволенням би зробив. І брав би Ліліану кожну ніч. Тонув би в її відданості та пристрасті. Захлинався її хвилями завзятості й позитиву, які збивають з ніг.

Не закохався. Ні. Адже не можна. Та прив'язався?

Сам не розумію, що у ній такого, крім нахабності та гострого як лезо язика. Краса? До неї звикаєш. Струнка талія й апетитні груди? І до цього звикаєш. Можливо внутрішнє світло, яке змушує бажати стати кращим? Не знаю.

Та річ у тому, що все це все одно не важливо. Просто тому, що її доля вирішена. Немає різниця як вона тут опинилась. Немає різниці чому. Адже я – демон. Імператор. І взагалі ця дівчина не повинна викликати у мене жодних почуттів. Чужинка ж….але їй вдалося зробити те, що ще нікому не вдавалось.

І даремно. Ні їй, ні мені це не допоможе, не врятує.

Леля

Речі зібрані. Портал відкритий. Всі готові зануритись у пронизані світлом вихори у повітрі з золотом та сріблом й опинитись на кордоні земель, якщо вірити Арабату, де й починається Долина Пісків. Маг, поки тривали збори, під косі погляди Сеера, встиг розповісти, що колись Долина Пісків мала назву Зелена Долина, до того часу, як туди спільними зусиллями вигнали жерців, котрі жили у кожній країні чи імперії й пожирали жителів, як м'ясо. Тоді жерці називали це жертвою, яка захистить країни від нападників. Навмисно зробили так, щоб люди, демони, фейрі, та й багато інших створінь думали, що вони вороги із сусідами. Та прийшов момент, коли імператори й королі дізнались правду, зрозуміли, що насправді вороги – ненажерливі жерці, й таємно зібравшись, вирішили почати проти них війну. Арабат розповів, що вона була кривавою та жорстокою. І всім об'єднаним імперіям ледве вдалось витурити за допомогою магів та відьом жерців у Долину. Країни після війни не встигли змити кров з землі, як жерці поглинули саме життя у Долині, яку оточили спеціальним полем, котре не давало магії працювати там. А потім….потім наче жерці заспокоїлись, стали слабкими.

Та, як виявилось, вже довгий час їм хтось почав допомагати. Невідомо хто, але саме він приніс їм жертви, розбудив їх силу й підставив таким чином усіх. Жерці напали на Ремакс, де жили люди, найслабшу імперію. Саме Сеер допоміг їм зі своїм військом виграти битву зі слабкими жерцями, та всі знають, що це тільки початок. І, якщо вірити словам мага, тонким натякам, то моя смерть, жертва цим тварюкам нічого не змінить.

Смерть прокинулась.

Смерть на порозі.

Чекає свого часу, щоб зробити перший крок.

– Досить тут займати своїми нецікавими розповідями мою наречену, Арабат. – Демоняка з нахмуреним обличчям підходить до нас. – Вже час йти.

Дивлюсь на портал, у якому вже зникло більша частина воїнів та повозки й кидаю схвильований погляд на мага. Сама не розумію чому.

– Пішли, Ліліано!

Грубий тон Демоняки вривається у свідомість в той момент, коли нутрощі скручує від передчуття неминучого.

– Не наказуй мені! Ти не мій імператор, – фиркаю й кажу до Арабата, – було приємно познайомитись, дякую за порятунок мого смертного тіла.

– І мені, леді Ліліано. І просто пам'ятайте, що я вам сказав.

Сеер не дає дослухати мага. Хапає лапами, вміє ж, гад блін, за руки та тягне до порталу. У мені раптом прокидається паніка. Авжеж, помирати то я не хочу, та й план Дашки й Мельхома не ідеальний. Тому брикаюсь як можу. Намагаюсь витягнути руки з лапищ й накивати п'ятами, та де там, підлий демон тримає міцно.

– Ну, ще ніхто у портал не влітав стільки разів, як ви Лілілано! – Гиркає, й підхопивши під сідниці, кидає прямо у сяйво кольорів.

– Ненавиджу!

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно