Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

На пагорбі зеленім хата. Криниця. Ясени. Автомобіль. Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль. Вишневоокі мальви — як дівчата. На серці — спомин маминого свята, А на устах — солодкий вітер піль. Калач і сонце, місяць і чепіль, Блакиті чарка — сподом синювата. В усьому — щастя. Хміль буття. Роса Привітно посміхається, аж диво. День, як багаття, тихо погаса. Грудь матері ссе немовля жадливо І дивиться поважно в небеса, Де мерехтять зірки, як вічне жниво.

1972

ЛЮБОВ Час на байдужість обертає муку, А тіло й кров — на камінь чи на мідь; Ненависна ж мені одноманіть, Де не буває світла ані звуку. Не простягну ніколи доброхіть Безжальній костомасі дружби руку. Люблю життя, де повно сонця й грюку, І ця любов моя на сто століть! Я син землі, що родить хліб і мрію. Вона безсмертя кожному дала, Як рідну мову й правіків надію. Збагну безмежжя неба і числа, Добра відвертість і дволиччя зла, Лиш смерті я повік не зрозумію!

1972

ГУСИ Навсплячки гуси чапають додому, Вдоволені та сповнені надій. Вони напаслись на траві блідій, Погрубшали в лінивстві молодому. Десь журавлі летять крізь власну втому І кличуть їх на шлях спасенний свій. Дарма! Кого скував блаженний лій, Той хоче спати в курнику глухому. Не збудяться — хоч ти з гармати влущ! Ідуть вони спокійно, по ранжиру, За гусаком — у хлів плекати тлущ… О брате мій, оспалий, повен жиру, Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ Біля хліва наточену сокиру?

1972-2003

ДЗВІН Якщо ти дзвін, то серце віддаєш Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне… Не тільки титар, а й створіння злісне За мотуз може сіпати. Авжеж! Як ти поет, то в руки сам береш Своє велике серце правдовісне, Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне, Але хай скаже все, чим ти живеш! І заздрості не май до того дзвона, Що звук йому дається легкома, Що збуджує його чужа припона. Для твого серця в світі пут нема! Воно само собою — світло й тьма, Твої кайдани і твоя корона.

1972-2003

ЗАКІНЧУЮЧИ Писав я ці сонети восени В подільському селі на Тернопіллі. Мов яблука чи груші пізньоспілі, До снігу наливалися вони. В них — зернятка душі, туманів сни, Терпкого сонця соки стужавілі, Але в плодах, що до зими на гіллі, — Немає хробів ані гнилизни. Благословенний будь, мій рідний краю! Як дерево мале в гучнім саду, Політок зимовий тобі складаю.