Наталія Шевченко - Подвійні міражі

— Якщо маєш віскі та збиті вершки, — нафарбовані вуста змовницьки усміхнулися, — можемо зробити каву по-ірландськи.

— А якщо маю самогон та скислу сметану, вийде кава по-рагульськи?

Влада дивилася на нього довго, так довго, що він помітив золотаві бісики у вирі її русалкових очей.

— Спробуємо, гаразд, — зрештою мовила вона, немов сама до себе. — Чом би й ні?

У кімнаті Бобиря — зняти цілу квартиру було не з його калиткою — вони засиділися до світання. Влада доволі агресивно реагувала на розпитування Юрка про себе, але охоче слухала. А він говорив довго, згадував своє минуле, Риту, а Владу так і не чіпав. Зате прикладався до горілки, уперто намагаючись сп’яніти. Спочатку не виходило, а потім накрило. Для Влади він купив трохи домашнього полуничного вина.

— Отже, Рита… це твоя дружина? Ні, стривай, для шлюбу ти замолодий. Дівчина? Подруга дитинства?

— Сестра. Моя молодша сестра.

— Справді? Класно! У мене теж сестра є. Близнючка. Нам імення дід обирав. Мене назвав Владлена. На честь Володимира Ілліча Леніна. Що поробиш, у нього комунізм у анамнезі. І у світлому майбутньому теж. Зважаючи на те, що бабуся — ортодоксальна християнка, у них дуже й дуже цікава сім’я.

— Боюся навіть думати, як звуть твою сестру.

— Надійка. На честь товариша Крупської.

— І ви дуже схожі?

— Дуже, Юрцю, — полуничне вино значно краще від косметики фарбувало і вуста, і щоки. — Як дві краплі води. Коли я… стала тим, чим стала, ваші огирі з ментури після першого «суботника» зі мною якось довідалися, що в мене є така сестричка. І вирішили промацати, а чи не можна й Надю долучити до роботи. Зголодніли хлопи, сандвіча забажалося. Ну, фантазія бурхлива, тестостерон б’є за край і мозки заміняє. Та не пощастило їм. Надійка хоч і проста вчителька, та свекор у неї — Бабій.

— Кепсько, а при чім тут… Сам Дід Бабій?

— Власною персоною. Начальник обласного УВС, ліпший друг губернатора, і так далі, й тому подібне, — Влада відставила келих з вином, обперлася підборіддям на сплетені «в замок» пальці. — Бачив би ти їхні писки! Як у шкодливих щенят, натиканих носом у власне лайно! Хоч мала, та втіха!

— Стривай, я не розумію. А чому сестрів свекор і тебе не захистив?

— Зізнаватися прилюдно в тому, що сестра невістки — шльондра і пижик? Ай-яй-яй! — Влада погрозила Юрку пальчиком. — Що скаже світова спільнота? Що подумає наш гопник-президент? А, крім того, мій віднедавна колишній муж кріпко зв’язаний із нашою ментурою, він їм бабло, вони собі шори на очі. Рука руку миє, знаєш. То що із Ритою?

— Вона померла, коли їй було п’ять. А мені вісім.

— Співчуваю.

Це прозвучало так просто і з такою непідробною щирістю, що на очах у Юрка закипіли сльози.

— Дякую, — він таки взяв Владу за руку, і це було єдине, що він дозволив собі тієї ночі. — Рита мала синдром Дауна. Сонячні діти — так їх називають. І такою вона й була. Сонячною, доброю… я ніколи більше, ані до неї, ані після неї, не бачив у людях стільки доброти! Хтось скаже: це тому, що вона дурна! А я скажу…

— Йдіть у дупу. Якщо доброту вважати дурістю, а жорстокість — розумом, то постає питання, хто насправді дауни — ми чи вони?

— Точно, — Бобир кивнув. — У яблучко. Рита зовні майже нічим не відрізнялася від інших дітей. Але моя мати…

— Дай вгадаю — все одно її ненавиділа.

— Не вгадала. Дуже сильно любила. І тато теж любив. А я… я просто обожнював сестру. Від неї йшло світло, присягаюся, я його бачив, на власні очі, так, як нині бачу тебе. Ритою сестру назвали на честь баби Малґожати. Не найкраща ідея, бо наша баба, мамина мати, таку честь не оцінила, і якраз вона терпіти не могла Риту. Ну, а як же, шляхтянка, графиня, чи ким там у біса вона себе уявила, а тут — онука-даун. Облом.

— Не те слово.

— Та проблема полягала в тому, що моя мама не хотіла визнавати Ритину хворобу і ставилася до сестри, як до звичайної дівчинки.

— А це проблема?

— Так. Де моя горілка? — Юрко, не відриваючи погляд від Влади, намацав пляшку і хлюпнув собі ще. — Синдром Дауна — це не просто якісь відхилення в розумових здібностях. Це фізичні вади. Мені зараз усе про це відомо, Владлено.

— Кажи мені «Влада».

— А мені так більше подобається. Красиво звучить — Владлена. Дід іще живий?

— Живіший від живих, куди там Іллічу.

— Привіт йому переказуй.

— Вибачай, не зможу, я для нього не існую, та за намір дякую.

— У Рити був порок серця. Наша медицина… вона, як наша міліція… робить вигляд, і більше не вміє робити ні хріна.

— Самокритично.

— Ага. Отже, після того як мати не схотіла відмовлятися від дитини в пологовому, лікарі знехтували моєю сестрою так, як уміють лише вони. Ніхто й не думав пояснювати матері про особливості догляду за такими малятами, про різні небезпеки зі здоров’ям, про спеціальне виховання… Та, заради справедливості, мушу визнати — навіть якби матері щодня лекції читали на цю тему, це нічого б не змінило. «Моя доня нормальна, і край. Їй не потрібен масаж. До біса кардіолога! І дефектолога! І всіх до біса!» Кінець цитати. Тато, щоправда, старався, як міг. Переконував маму, та де! Легше переконати Папу Римського перейти в іслам. Хвороба повільно вбивала Ритусю, а мама благоденствувала. Тішилася тим, що зовні донька майже нормальна. Зовні — ключове слово. А я… Я тягав Риту за собою, відколи вона навчилася ходити. Я розповідав їй про літери і кольори. Я заплітав їй коси, і захищав від дворових хуліганів, які дражнили її… ну, не суть. Якщо до кімнати одночасно заходили мама і я, Рита йшла до мене. Мати