Наталія Шевченко - Подвійні міражі

— Я заразна!!! — закричала Влада щосили, аж у легенях щось кольнуло від напруження. — Я — ВІЛ-інфікована!!!

— Ну і що?! — загорлав Юрко своєю чергою. — Сотні, тисячі таких живуть, лікуються і народжують здорових дітей!

— Я — повія і наркоманка! Про яких здорових дітей йдеться?!

Карк Юрка почервонів від тамованого гніву.

— Ти — це ти, а не те, чим тебе зробив твій довбаний сутенер! Глянь на себе! Ти просто танеш, як срана Снігуронька! Худа, як мотузка, авжеж, закинулася, і на хєра їсти? Я готовий ризикнути! Готовий був, щойно тебе побачив! А ти не хочеш ризикувати — чим? Чим ти так дорожиш — розкумаром? Трахом за бабки? Чим?!

Юрко розвернувся і тріснув кулаком у стіну. Шмат штукатурки покірно впав Владі на голову.

— Мушу йти, — сказав Бобир уже спокійніше. — Пробач, що накричав. Ти мене бісиш.

— Я це вмію.

— Петрович зазирне, гляне на тебе.

Петрович був фельдшером при РВВС, звісно, неофіційним, зате куди більш кебетним, аніж дев’яносто відсотків дипломованих лікарів, і частенько оглядав Владу після «теплих» зустрічей із колишнім чоловіком чи з надто темпераментними клієнтами.

— Та не треба, — Влада знала, що це марно, однак спробувала заперечити. — Усе гаразд. Трохи відлежуся, і все минеться.

— Та не будеш ти лежати. Ти за дозою побіжиш, чи я тебе не знаю? Але Петровича дочекайся, бо як ні, то я повернуся. Слухай, — уже у дверях Юрко озирнувся, — ну чому б мені силоміць тебе на лікування не здати?

— А й справді, чому б?

— Я над цим поміркую. За квіти не переймайся, їхні стебла вставили у маленькі пляшечки із якимось розчином, і вони тепер довго не зав’януть. Уявляєш?

— Збоченці.

Двері за Юрком зачинилися.

А чи немає такого розчину для внутрішнього вживання?

Із Владою Бобир познайомився на «суботнику», і, якщо хтось не в курсі, там він аж ніяк не колоди тягав. «Суботник», на честь його першої робочої суботи в якості оперуповноваженого карного розшуку влаштували старші колеги — зібрали усіх повій, які мали нещастя в той час опинитися на вулиці, утрамбували в «бобік» і привезли до РВВС, де їх і розібрали стражі правопорядку, хто — «колгоспом», а хто — соло. Не від зайвої сором’язливості, звісно, просто були отакі індивідуалісти. А ще дехто, як подейкували самі проститутки, не надто бажав провітрювати свій хрін публічно, через його буцімто маленькі розміри.

Суто по-людськи, цілком зрозуміле небажання.

Бобир теж не вельми захопився можливістю перепихнутися «на дурняк», тим більше, що у свої двадцять два був незайманим (зізнаватися в цьому не квапився, специфіка його роботи, і, як наслідок, контингент у колективі були такими, що чоловіча цнота вважалася хіба на два пункти кращою від гомосексуалізму) — проте й відмовитися не міг. Тобто, міг, звичайно, якщо хотів наступні кілька років щодня вислуховувати жарти на свою адресу, настільки ж тупі, як і масні, й вилучати презервативи з найрізноманітніших місць, як-от: гаманець, пачка цигарок, усі шухляди робочого столу, сейф для табельної зброї чи тека з документами, які несеш на підпис начальству. Одним словом, приїхали. Вибору не було.

А потім з «бобика» вийшла Вона. Точніше, її виштовхали утришия, Валька, здається, але це вже не мало значення, бо Юрко побачив її і пропав. Повільно, наче під гіпнозом, рушив до неї, на ходу відзначаючи (звичка опера, що поробиш) і свавільне темно-руде волосся, цілу гриву, і зелені, з поволокою, очі, і звабливу, плавну ходу… Він простягнув до неї руку, щоб торкнутися й переконатися — ця дівчина не сон, та натомість зіштовхнувся з Валентином. Той також ішов до Влади, для Юрка тоді ще безіменної красуні, пускаючи слину, як бордоський дог.

— Ти куди загрібайла тягнеш, салага?! Вона моя! Я перший!

— Та у чергу стань, хлопче! — дружньо порадив хтось із колег. — Почекаєш трохи, і своє дістанеш. Наша Влада дівка добра, безвідмовна. Правда ж, лялечко?!

— Вам відмовиш, суки лягаві, — мовила Влада тихо, та Бобир все одно почув, і пішла, погойдуючи стегнами, до відділку — видно, що не вперше. Чуючись так, ніби отруївся чадним газом, юнак рушив за нею.

— Глянь, яка фігурка, га? — не вгавав Валентин, ще й підштовхував Юрка в бік, ніби той потребував додаткової стимуляції, щоб звернути на це увагу. — Як грецька амфора!

— У жони твоєї стан, як амфора, — засміявся Прокіп Якович, сам собі великий начальник, і їхнього відділку — голова. — А у Владки як гітара! Ну, орли, розбилися на «перший-другий» і до сексу кроком руш!

«Свого» Юрко тоді так і не дістав. Він стояв у коридорі, й один за одним гасив недопалки в жерстяній бляшанці, що правила за попільничку. Недопалків назбиралася ціла купа. Бобир чекав, але не сексу, не своєї черги, чи ще чогось, такого ж безглуздого. Звісно, він хотів її. Марно заперечувати. Та й ким треба бути, аби такої, як Влада, не кортіло? Або геєм, або небіжчиком. Але він хотів її не тут. І не так. Він вважав себе свинею, та вже ж не настільки.

— О, ще ти! — Влада вийшла, похитуючись, на тонких, як голки, підборах, проте загалом виглядала нормально. Губи підмальовані, сукня не зім’ята і волосся скуйовджене не більше, ніж зазвичай. Юрко лише на мить уявив собі, що із нею чинила ватага п’яних і несамовито збуджених колег, і на чолі виступив липкий піт, а шлунок скрутився морським вузлом від нападу нудоти. Усі викурені цигарки концентровано виплеснули в кров нікотин, а слина набула тютюнового смаку. — От лайно! Я й забула зовсім. Що тобі зробити?

— Кави.

— Прошу?

— Умієш каву варити? Пішли до мене!

— Слухай, я не маю часу на ті походеньки. Мені ще працювати треба.

— Я тобі заплачу.

— За «суботник»? — очі Влади округлилися, як у зляканого кота. — Ти новенький, так? Раніше я тебе не бачила.

— Я новенький, так.