Наталія Шевченко - Подвійні міражі

Від початку ця поїздка здавалася незвичайною. Семеро пасажирів у одному автобусі їдуть у невідомому їм напрямку. Водій наче вміє читати думки і поводиться вкрай підозріло. Згодом те, що жахало, викликає справжню паніку, адже вони стали учасниками таємничої гри, яка буквально змінить їхні долі. Але коли тобі випадає така можливість — це везіння чи прокляття? І ніч триває нескінченно довго, вимагаючи кривавої жертви. Та чи вдасться їм самим обрати свою долю, якщо за них це намагаються зробити інші?

Наталка Шевченко
Подвійні міражі

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com Ніколи не здавайся

Існує давня легенда: раз на сто років древній бог збирає разом сімох різних людей, які занапастили життя собі та іншим. Він доправляє «обраних» у таємне місце, котрого не знайти на жодній мапі, і залишає там на ніч. До ранку доживуть не всі. Але кожен, хто врятується, отримає шанс прожити власне життя наново. Зробити інший вибір. Виправити всі помилки.

Новий роман знаної авторки напруженої психологічної прози Наталки Шевченко розпочинається з маршрутки, в котрій трясуться семеро байдужих одне одному пасажирів. Письменниця по черзі «підсідає» до кожного, бере його за руку й зазирає в душу. Відтак перед заінтригованим читачем постає рудокоса красуня-стриптизерка Влада, яка тікає від минулого («А очі — наче прірва. У такі раз поглянеш і загинеш. Уже назад не буде вороття»). Наїжачений хлопчина-панк на прізвисько Бобир із фарбованим на сіро-зелене волоссям, кульчиками, ланцюжками та спогадами про сімейну трагедію, котра «вщерть замалювала його життя жирним чорним маркером». Зовні респектабельний, ласий до жінок і грошей Павло Вільгельмович Штос — а насправді хірург-вигнанець, у якого на операційному столі померла юна пацієнтка («Тобі слід відпочити, старий. Давно вже час. Скористайся нагодою й розслабся»). Геник та Юля — ошатно вбране подружжя, яке весь час гризеться між собою через небажання жінки мати дітей: «Хай там що, а ти народиш». Ксеня — двадцятидворічна мама трьох малюків — велетенська тлуста особа невизначеної статі з важезним мішком картоплі («Маю право. Їхати, як усі, сидіти, як заманеться, везти дітям картоплю, а хто не згоден, нехай іде пішки»). Змучена стара жінка на ім’я Ліда — зневажена чоловіком, покинута єдиним сином, смертельно хвора («Астроцитома — злоякісна пухлина з красивим квітковим іменням»). І водій маршрутки — похмурий чолов’яга «із блідо-сірою пикою, схожою на полинялий місяць уповні». Маршрутка зламається на півдорозі. Коли водій у темряві озирнеться до пасажирів, у його очах зблиснуть червоні вогники. До ранку доживуть не всі?..

Життєве кредо Наталки Шевченко: «Ніколи не здавайся». І її герої так само не здаються — кожен до останнього змагається за себе та… за інших. Вони справді змінюються. Вони справді заслуговують на другий шанс. Тож «якщо літературний персонаж хоче жити, письменник тут безсилий». А читач, перегорнувши останню сторінку цієї захопливо-моторошної книжки, має нагоду замислитися й над власним життям. Спитати себе, чи достатньо добре вміє він любити і приймати любов, цінувати й берегти найближчих, просити пробачення і пробачати іншим. Боротися за право бути щасливим тут і зараз. Доки не пізно. Бо в кожній легенді є дещиця правди. Хтозна, може й направду ходить поміж нами той міфічний древній бог.

Р. S. Рукопис цього «коронованого» роману мені випало читати в дорозі. Звичайний рейсовий автобус, кілька людей у салоні, пізнє надвечір’я. Аж раптом щось грюкнуло, і розхитане авто приречено завмерло неподалік порожнього узбіччя. Тиша. Найперше, що схотілося зробити, — перелічити пасажирів автобуса. А що, як нас тут семеро?..

Вікторія Гранецька

Галинці Хащівській, Надійці Гелеті та Наталочці Гурницькій — моїм львівським янголам-охоронцям — присвячується. Дівчата, ви найкращий доказ того, що дива бувають 1

Одинарне місце над заднім колесом, підборіддя, притиснуте до колін, бо неможливо випростати ноги, і трясе так сильно, що відчуваєш сідницями кожен камінець, по якому ковзнула шина, — подорож обіцяла стати незабутньою, і Влада не сумнівалася, що з перших же секунд поїздки цю обіцянку буде виконано. Однак вибору не лишалося. Утім, як стверджувала одна мудра людина, його відсутність чудово прояснює розум. Саме те, що їй потрібно. Та що вже гріха таїти — необхідно, як повітря. Хто ж це сказав?.. Здається, Генрі Кіссінджер. Тямущий дядько, ніде правди діти.

Влада зітхнула. Вона сумнівалася в тому, що її розум стане ясним так просто. Усе, що трапилося вчора, покрило мозок сіруватим туманом, а органи чуттів немов оголосили страйк. Дівчина майже нічого не чула, дивилася на забитий людьми — істотами — салон маршрутки, і не бачила їх; навіть запах, себто сморід, який утворювався в закупореному, як підводний човен перед зануренням, мікроавтобусі, від спеки за вікном та давно немитих тіл і непраного одягу в салоні, не надто сильно дратував її, зазвичай таку чутливу до різного роду ароматів, що це межувало з параноїдальними примхами. Хоча у клубі ця чутливість їй не заважала, але то інша річ.

То робота. Ні, не так. Покликання, яке приносить грубі гроші… Приносило. Боже, ще якихось двадцять годин тому Влада була така щаслива!

А зараз її засмучувало одне — що не атрофувалася здатність відчувати біль, серце не ампутувалося саме по собі, а ще пам’ять. не завадила б трепанація. Коротше кажучи, Владлена — так її на честь Ілліча «звіздонув» (бо слово «охрестив» сюди не надавалося) схиблений на марксизмі-ленінізмі партійний дід — відчувала. Ще